Корисно знати

ГЛОСАРІЙ

Тлумачний словник духовних термінів


1. "In persona Christi" - в ім'я Христа.

2. "In persona Ecclesia" - в ім'я Церкви.

3. «Апостол»  - богослужбова книга , частина Нового Завіту . Складається з «Діянь святих апостолів » і « Послань » св. апостолів ( Якова , Петра (два послання), Іоанна (три), Іуди , Павла (14).
Богослужбовий «Апостол», крім названих книг, містить також збірник загальних і недільних прокимнів , прокимнів для особливихслужб (присвячених мученикам , пророкам і т. д.) і аллілуіаріїв .  «Апостол» читається на божественної літургії Іоанна Злотоустого під час літургії оголошених , після Трисвятого, перед читанням Євангелія . Перед читанням «Апостола» виголошується один або два прокимни, в залежності від дня тижня та свята яке припало на цей день, а після читання тричі промовляється аллілуіарій зі стихами.
Серед найдавніших збережених старослов'янських рукописів кілька представляють собою «Апостол» або його фрагменти (Енінскій, Охридський, Слепченскій, Македонський, два Хлудовских «Апостола»). Перший « Апостол » виданий московської друкарнею Івана Федорова і Петра Мстиславця в 1563-1564 рр.. Відомо кілька попередніх московських видань, але вони не містять вихідних даних і згадуються як «анонімні». Поліграфічно «Апостол» Івана Федорова виконаний на більш високому професійному рівні. Івану Федорову належить і перше видання «Апостола» на українській землі (Львів, 1574 ).

4. «Діяння святих апостолів»  (греч. praxeis ton agion apostolon; лат. Actus apostolorum) − п’ята книга Нового Заповіту, авторство якої церковна традиція приписує святому апостолу та євангелісту Луці.

5. Collecta (лат. збирання) – 1. Збирання під час богослужіння грошових пожертвувань на потреби Церкви або спільноти. Це стає вираженням участі вірних у принесенні жертв – хліба і вина – під час Святої Меси; (лат. collecta, от colligere - собирать) 2. Вступна молитва - коротка молитва, яка закінчує початкові обряди меси в латинській та інших західних літургіях. Вступна молитва виголошується предстоятелем богослужіння і залежить від дня богослужіння та інших обставин.

6. Gloria – Давньохристиянський гімн, який латиною починається словами: Gloria in cxcelsis Deo (Слава в вишніх Богу), тобто словами, якими Ангели проголосили пастухам народження Ісуса (Лк. 2, 14). "Слава" читається або співається під час Святої Меси в неділю (окрім неділь Адвента і Великого Посту), на всі свята та особливі врочистості, а також під час англіканської літургії. В православній та греко-католицькій церкві гімну Gloria in cxcelsis Deo відповідає гімн «Слава в вишніх Богу» який співається або читається на утрені.

7. Ihs – монограма, яка міститься на памятках церковної архітектури, на церковних при належностях. Походить  від перших трьох грецьких букв імені Ісус: Ίησους або ΙΗΣΟΥΣ; ΙΗΣΟΥΣ. Використовується католицькою церквою. Існують різні пояснення сенсу цього скорочення:
1) In hoc signo vinces (Цим знаком ти переможеш, слов. Сим победиши!);
2) Jesum habemus socium (Ісуса маємо за друга);
3) Jesus Hominum Salvator (Ісус людей Спаситель).

8. Kyrie, Еleison (гр. Κύριε ελέησον – Господи, помилуй) – Звернення до Господа Христа, що промовляється або співається після визнання гріхів під час Святої Меси і на початку літанні.
У Православній церкві завершує собою під час богослужіння прохання єктеній. Крім того, богослужбовий устав передбачає триразове, дванадцятиразове та 40-разове повторення цього закликання (наприклад, на вечірній, часах). У країнах з слов’янськими традиціями промовляється рідко, лише в окремих випадках, наприклад під час хіротонії.
У Католицької церкви присутня у вигляді літургійного співу. Входить в початкові обряди меси . Спів «Kyrie eleison» - один з атрибутів, які перейшли в римський і амвросіанскій обряди з візантійського .


9. Sanctissimum (лат, – пресвятий) – Пресвяте Таїнство, або Гостія (євхаристійний Хліб), яке виставляють для публічного поклоніння в монстранції або яке несе священик в теофорійній процесії (наприклад на свято Божого Тіла). БРЕД КАКОЙ ТО!!! :))) не логічно, попутали понятия.

10. Аарон — біблійний персонаж, старший брат Мойсея, давньоєврейський патріарх, першосвященик, сподвижник Мойсея під час виходу ізраїльтян з Єгипту, помер на 123 році життя, не дійшовши до «землі обітова-ної»; сан першосвященика Мойсей передав його синові Єлеазару.
11. Абат − від арамейського абба − батько – католицький титул, який використовується з п’ятого століття. Використовувався виключно до настоятелів монастирів. У VI століття подібно до єпископа іменувались прелатами, мали право голоса на церковних соборах,  обмежене право рукоположення в нижчі церковні чини монахів своїх монастирів та по достоїнству йшли після єпископів. У сучасному значенні означає вічливе звернення до людей в духовному сані. У домініканському і картезіанському орденах настоятель зветься пріором, ректором у єзуїтів тощо.


12. Aбба (Aбба) - арамейсько-сирійске слово, відповідне староєврейському "аб", - батько. Воно увійшло до грецького тексту Нового Заповіту у формі "aббас" (Мк. 14, 36; Рим. 8, 35; Гал. 4, 6), де служит зверненням, що виражає вищу форму довіри, щирому коханню, синовій покірливості, а так само дружньої прихильності. Цим словом Ісус Христос, а услід за Ним апостол Павло зверталися до Батька Небесному. Авва - древнє найменування настоятеля православного монастиря - ігумена, архімандрита. У Сирійській, Коптській, Ефіопською Церквах цим словом (у формі "абуна" - батько наш) звертаються до священиків, ченців і архієреїв. У латинській транскрипції - абат - титул настоятеля католицького монастиря, який носили і духовні особи, що не чернечать. У Франції - титул католицького священика. Авва - церковно-літературне найменування стариків-подвижників.

13. Aгнець пасхальний –


14. Абсида , апсида  (гр. ἁψίς, родовий відмінок ἁψῖδος свод ), абси́да (лат. absis) - в східній стіні храму із зовнішнього боку напівкруглий виступ перекритий напівкуполом (конха)







15. Авакум – один з дванадцяти малих пророків. Про час і місце народження у Святому Письмі не повідомляється. Стихи з його книги взяті за основу для четвертої пісні церковних канонів у православній церкві.

16. Аввакум — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг Старого Заповіту.

17. Августин Аврелій Блажений (354—430) — християнський теолог. У його творах вчення християнської церкви, що вже стала захисницею інтересів панівних класів, було теоретично обгрунтоване. Це обгрунтування до появи творів Фоми Аквінського користувалось безсумнівним авторитетом. У період Реформації інтерес до вчення Августина знову загострився. Августин розвивав ідеї неоплатонізму, виходячи не з об'єкту, а з суб'єкту, із самодостовірності людського мислення; буття бога в його вченні виводиться із самосвідомості. Вченню Августина властивий психологізм; особливу увагу він звертав на динамізм людської особистості й загальнолюдської історії.

18. Авґустинеум, інститут для католицьких священиків, ім. св. Авґустина у Відні, заснований 1816 цісарем Францом І; в Августинеумі вчилося чимало пізніших відомих українських церковних діячів, як єпископи Яхимович, Литвинович, Сембратович, Комишин та ін.

19. Августинці − члени католицького чернечого ордену, що виник в Італії у XIII ст. Назва походить від імені християнського теолога Августина Блаженного.

20. Авдій — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

21. Авель — біблійний персонаж, другий син Адама і Єви, вбитий своїм старшим братом Каїном. Християни вважають Авеля одним із перших мучеників.

22. Авентин — один із семи горбів, на яких стояв давній Рим. Із 5 ст. до н. е., коли землі на Авентині було розподілено між плебеями, він став центром плебейського руху.

23. Аверроес, латинізоване Ібн Рушд (1126—1198) — арабський філософ, представник східного арістотелізму. Більшість його творів коментує Арістотеля. Через це Аверроеса в часи Середньовіччя прозивали Коментатором. Він обстоював права розуму, заперечував безсмертя індивідуальної людської душі.

24. Авессалом — біблійний персонаж, третій син царя Давида, славився красою і розкішним волоссям, відзначався честолюбством. Авессалом виступив проти батька, оволодів Єрусалимом, але зазнав поразки. Зачепившись кучерями за гілля дуба, він повис між небом і землею. Йов за наказом Давида, убив Авессалома. Дізнавшись про смерть сина, Давид гірко заплакав. Ще за життя Авессалом поставив собі пам'ятник.

25. Авімелех — спільна назва філістимських царів (аналогічна до єгипетської назви «фараон», чи римської — «цезар»; у Біблії вживається і як власне ім'я (напр., у епізодах зіткнень із Авімелехом Авраама та Ісаака — Буття, гл. 20).

26. Авраам — біблійний персонаж, одинадцятий патріарх після потопу, відзначався силою віри і праведністю — наважився принести в жертву богові власного сина Ісаака; родоначальник євреїв (через сина Ісаака) та ізмаїльтян, тобто арабів (через сина Ізмаїла). Християни нащадком Авраама вважають Ісуса Христа і тому, за апостолом Павлом, всі ті, що вірять у Христа, є «синами Авраама».

27. Аве Мария
28. Авраам − від давньоєврейського «батько багатьох» − біблійний патріарх. Вважається прабатьком євреїв .(через Ісаака) та арабів (через Ісмаїла).

29. Авраамова жінка — йдеться про Сарру, яка, згідно з біблійною оповіддю, відзначалася красою, була довгий час безплідною — сина Ісаака народила у дев'яносторічному віці.

30. Автокефалія (гр. αυτο'ς - сам, κεφαλη' - голова) - самоглавенствуюча, - канонічний термін, що позначає Православну Церкву, адміністративно не залежну від інших Церков. Згідно з російським диптихом розташовані в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антиохійська, Ієрусалимськая, Російська (Московська), Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладськая (Грецька), Албанська, Польська, Чехословацька, Американська (не визнається деякими церквами, як автокефальна, а визнається як частина РПЦ в статусі автономної). Під юрисдикцією Церкви Ієрусалімськой знаходиться Автономна Церква Синайськая, Константинопольською - Фінляндська Автономна Церква і Російською (Московською) - Японська Автономна Церква. Кожна Автокефальна Православна Церква складає частину Церкви Вселенською, кожна Автономна Церква - частина Автокефальної. Автокефальні Церкви по єдності віри, таїнств, догматів, канонів і управління перебувають у взаємному спілкуванні. На чолі управління Автокефальною Церквою може стояти одноосібна (патріарх, митрополит) або колегіальна влада (синод).

31. Автономія Церкви ( гр. αυτονομία — самозаконня) - поняття церковного права, що означає таке положення, при якому якась Церква, що охоплює певну національну спільність і що входить до складу Автокефальної Церкви, отримує від Церкви-матері право самостійно вирішувати низку адміністративно-канонічних запитань, тобто за канонічним статусом Автономна Церква входить в юрисдикцію Автокефальної Церкви.
Залежність автономної церкви від кіріархальної виражається в наступному:
 предстоятель автономної церкви поставляється предстоятелем кіріархальної Церкви;
 статут автономної церкви затверджується кіріархальної Церквою;
 автономна церква отримує від неї миро ;
 ім'я предстоятеля церкви кіріархальної виголошується в усіх храмах автономної церкви перед ім'ям її предстоятеля;
 предстоятель автономної церкви підсудний її вищий судовій інстанції.
В даний час існує чотири автономні Церкви:
1. Синайська православна церква залежна від Єрусалимської церкви.
2. Фінська православна церква (близько 65 тис. чол.) залежна від Константинопольської церкви.
3. Японська Православна Церква (36 тис. чол.) залежна від Російської церкви.
4. Китайська православна церква знаходиться в юрисдикції Московського патріархату.
Крім них Критська православна церква з 1965 має статус полуавтономіі у складі Константинопольського патріархату.
Поняття автономії не повинно змішуватись з поняттям так званих самоврядних (самокерованих) Церков в складі Московського патріархату , якими за Статутом РПЦ є: Латвійська православна церква, Православна церква Молдови, Естонська православна церква; Українська православна церква - «самокерована з правами широкої автономії »; Російська православна церква за кордоном  - «з урахуванням Акта про канонічне спілкування від 17 травня 2007 року, а також Положення про Російську православну церкву за кордоном із змінами і доповненнями, внесеними Архієрейським собором Руської зарубіжної Церкви 13 травня 2008 року».

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Самоврядна (самокерована) Церква  - поняття, введене в нормативні документи Російської Церкви в 90-ті роки, не використовується жодними автокефальними церквами та немає чіткого канонічного статусу; означає велику територіально-канонічну одиницю з особливим статусом, але не є автономною Церквою.
!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!



32. Авторитаризм церковний − ієрархічна форма церковного управління, що грунтується на суворій підлеглості нижчого духовенства вищому, мирян − кліру. У тій чи іншій мірі властивий усім церквам, але особливо яскраво виявляється у католицькій, православній та англіканській.

33. Агав − християнський пророк 1 ст. Про нього повідомляється у «Діяннях Апостолів». Пам’ять православна церква відзначає 21 квітня.

34. Агапа, множ. агапи (гр. ἀγάπη – любов) – "вечори любові". Так називався звичай древньої Церкви, за яким всі члени місцевої громади (вільні і раби) збиралися разом на загальну трапезу, в процесі якої завжди здійснювалася Євхаристія. Агапи таким чином, відтворювали Таємну Вечерю. Вперше про неї згадується в посланні святого Іуди (12), і протягом подальших три або чотирьох століть про неї часто згадується у отцов і вчителів Церкви. Живий і зворушливий опис її дає Тертулліан в "Апологетиці", гл. 39. Первинний характер А. був строго релігійний: найважливішим моментом зборів було здійснення Євхаристії. В той же час вона символізувала собою соціальну рівність всіх членів общини і єднання їх в Христу. Спроможніші піклувалися про прожиток для незаможних, але і бідняки вносили свій внесок або працю до загальної казни. На "вечері кохання" всі давали один одному цілування світу; тут читалися послання від інших Церков і складалися відповіді на них.
У міру поширення християнства і збільшення общин суспільні відмінності між членами Церкви почали давати про себе знати, і агапи змінили свій характер, зробившись бенкетами багатих. У Александрії "псалми, співи і пісні духовні древніх часів" (Єф. 5, 19; Кол. 3, 16) були замінені грою музикантів на лірі, арфі, флейті, не дивлячись на протести Климента Александрійського. У інших місцях спроможні християни, навпаки стали ухилятися від цих зборів, але оплачували їх, і А. поступово перетворювалися на свого роду добродійні установи. Потім вони були абсолютно скасовані в північній Італії святим Амвросієм, тому що подавали привід для різних безладів із-за зловживань, що виникали на них, вином і нецнотливої поведінки деяких учасників. Третій Собор Карфагена 391 року постановив, аби вірні готувалися до Євхаристії говением, і тому відокремив Євхаристію від агапи. Собори Лаодікийський і Трулльський (392 р.) заборонили здійснювати А. у храмі і тим самим абсолютно позбавили їх церковно-релігійного характеру. Марною виявилася спроба, зроблена учасниками Гангрського Собору (380 р.), повернути їм колишнє значення. На початок V ст вони почали поступово зникати.

35. Агапіт − святий, прийняв мученицьку кончину за імператора Авреліана 270 р.

36. Агар — біблійний персонаж, єгиптянка, рабиня Сарри — наложниця Авраама, якому народила сина Ізмаїла, котрий став родоначальником ізмаїльтян, тобто арабів.

37. Агасфер – відповідно до передання під час страдницького шляху Ісуса Христа на Голгофу він відмовив у перепочинку Спасителю, за що йому відмовлено в могилі і він приречений на вічне блукання світом до другого пришестя Христа.

38. Аггей — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

39. Агиологія (греч. "aгиос" - святой и "лoгиа" - учение) -


40. Агіасма (грец. - "святиня") - вода, освячена по чинонаслідуванню Великого освячення, що здійснюється напередодні свята Богоявління (Хрещення) Господня (Велика А.) або по чину малого освячення води (Мала А.), що здійснюється на молебнях.

41. Агіасма  (гр. Αγίασμα — святиня)  - в православ'ї та греко-католицизмі назва святої води, тобто води освяченої в храмі за певним чином.
Поняття агіасми використовується в декількох значеннях:
 Велика агіасма - вода, освячена за чином великого освячення в день свята Богоявлення ( 19 січня ), а також напередодні свята у святвечір. На відміну від великого освячення води є ще мале, що здійснюється в звичайні дні на молебнях. Така вода не є агіасмою. Православна церковна традиція розглядає велику агіасму як свого роду нижчу ступінь Причастя (навіть сам посудину для освячення води нагадує за формою потир ). У випадках, коли на християнина накладається покута і заборона на причащання то, робиться зазначена в канонічних правилах обмовка: « точію агіасму та пили ». Агіасма називається вода, освячена для Хрещення .
 У грецькому слововживанні « агіасма »називають також миро , що виходить від святих ікон і мощей .



42. Агіасма − (дослівно освячення) − церковно-християнська назва води, що освячується напередодні свята православних та греко-католиків Богоявления (Хрещення) Господнього − 19 січня.

43. Агіографія (греч. "aгиос" - святий і "графo" - пишу) - великий розділ християнської літератури. При єдності системи викладу агіографічні оповіді були всілякі по жанрах. Ми знаємо житія святих, мартирії, що оповідали про гоніння і тортури мучеників, ходіння, чудеса, бачення, оповіді про чудотворні ікони. Житія і мартирии розділялися у свою чергу на оповідних і панегіричних. Перші описували життя і діяння святого, другі містили похвальні слова в його честь. У міру розвитку житийного жанру був вироблений певний канон оповідання. Жітійний канон складався з передмови і короткої післямови агиографа, що обрамували власне оповідання, що включало наступні віхи: похвала батьківщині і батькам святого, дивне передсповіщення його появи на світ, прояв святості в дитячому і юнацькому віці, спокуси, рішучий поворот на дорогу духовного порятунку, кончина і посмертні чудеса. Неправильно, проте, убачати в канонізації структури житія ніяковість авторської індивідуальності і свідоцтво відсутності творчого підходу в праці агиографа. Канон в середньовічній літературі - не синонім штампу, оскільки оригінальність і свобода творчості не мислилися поза формальними рамками, строго обмеженими відповідними умовами. Твори агіографічних жанрів суть, таким чином, словесні ікони святих, їх подвигів і дивних явищ благодаті Божою. Проте агіографічний канон склався лишь до Х-хii ст, тому раннім житиям свойственно більша формальна різноманітність.
Хрістіянська Церква з перших днів свого існування уважно і з коханням збирала відомості про життя і подвиги її членів, що послужили її процвітанню. Джерелом для оповідання про мучеників булі архіви проконсулів або інших римських урядовців і суддів, що містили опис допиту і вироку над підсудним. Звідси певна одноманітність форми викладу, закріплена згодом каноном. Вже Климент, папа Рімський, встановлює точний запис оповідей про мучеників.
Прадавня збірка Жітій святих на Сході належить Дорофію єпископові Тірському (IV ст) - "Оповідь про 70-ть апостолів", потім "Жітія чесних ченців" Александрійського патріарха Тімофія (IV ст), збірка Феодоріта Киррського (V ст), "Лімонарь" (або "Квітник") Іоана Мосха.
Житія святих зустрічаються і в збірках змішаного вмісту (прологи, синаксари, мінеї, патерики) і в календарях, месяцесловах і святцях. Прологом називається книга, що містить опис житий святих і вказівок відносно святкувань в їх честь. У греків ці збірки називалися синаксарями. Самий древній з них - рукописний Синаксарь із зборів єпископа Порфирія Успенського; потім слідує синаксарь імператора Василя (Х ст). Російські прологи є переробками цього синаксаря. З введенням на Русі християнства минеи є першими збірками Жітій святих. Потім з'являються патерики, спочатку перевідні: синайский ("Лімонарь") азбучний, скитський, єгипетський; потім по їх зразку був складений і перший російський "Патерік Києво-печерський". Календарі стали складатися вже в першому столітті християнства, а в IV столітті вони були настільки повні, що містили імена на всі дні року. Місяцеслови не настільки давнього походження. Вони зазвичай додаються до богослужебного Євангелія або Апостола. Прадавній з них прикладений до Остромірову Євангелію (ХII ст). Святці - різновид календарів, але вміст їх детальніше і вони існують окремо. Прадавніми росіянами агіографічними оповідями є Житія святих Бориса і Гліба і Феодосія Печерського, складені преподобним Нестором в XII столітті. У XV столітті як укладач агіографічних збірок відомий митрополит Кипріян: Житіє святителя Петра Московського, преподобного Сергия Радонежського, преподобного Никона, святого Кирила Білозерського, святих Новгородських архієпископів Моісея і Іоана, слово про перенесення мощів святого Петра. Єпіфаній Премудрий був знавцем Священного Писанія, прекрасно вивчив грецькі хронографії, палею, лествицю. Йому приписують складання Жітій святого Стефана Пермського і преподобного Сергия і "Казання про шляхи у святий град Ієрусалим". Наступні за ними автори житій святих не обмежуються повідомленнями відомостей про життя та чудесах їх, але і описують церковні і суспільно-державні умови, при яких проходило життя святого.
XVI століття, коли митрополитом Московським був Макарій, є періодом розквіту російської агіографії. При його безпосередній участі були складені "Великі Мінєї-четьі", в яких були внесені що все були на той час житія росіян святих. Найдетальніший рукопис цих миней - Московського Собору 1552 роки була частково перевидана в кінці XIX - початку XX століття.
Центром християнської культури на півдні Росії була Києво-печерська Лавра. Київський митрополит Петро Могила зібрав матеріали, що відносяться до житиям главным чином південноросійських святих, а Києво-печерські архімандрити Інокентій і Варлаам продовжили його справу. Останній архімандрит залучив до участі в цій роботі святого Димитрія, згодом митрополита Ростовського. який, користуючись збіркою Метафраста, Великими Четьямі-мінеямі Макарія і іншими посібниками, склав Четьі-мінєї святих всієї Церкви, включаючи південноросійських. Житія святих, складені святим Димитрієм, написані художньою мовою і донині є улюбленим читанням благочестивих людей. Перше видання було в 1711-1718 роках. Виправлене видання вийшло в світло в 1759 році. Існує ряд скорочених видань Четій-міней.

44. Агіографія − різновид церковної літератури, життєписи (житія) святих і церковних діячів.

45. Агнець Божий


46. Агнець Божий (лат. Agnus Dei) − Перші слова звернення, яке читається або співається під час обряду ламання хліба, що повторюється на святій Месі на спомин про жест ламання хліба, яким Ісус Христос поділився з учнями на Останній Вечері. Через цей обряд вірні мають усвідомити, що без огляду на кількість вони є одним Тілом Ісуса. В Римській літургії цей обряд відомий з VII ст.
Агнець – ягня, первісток в отарі, який використовувався у різних народів для жертвопринесення. Поширений у християнському вжитку вираз «агнець Божий» символізує Ісуса Христа, Який своєю жертовною смертю на хресті спокутував гріхи людей. Агнецем називають також частину проскури, виготовленої на проскомідії для причащання віруючих.

47. Агнець Євхаристичний


48. Агнець євхаристичний – чотирикутна частка, що вирізується із проскури й пресу-ществляється під час літургії в Тіло Христове для причащання православних християн. Названа так на честь Агнця Божого Ісуса Христа.

49. Аграфи (от греч. "aграфа") - "незаписанные", устные (по отношению


50. Адам (давньоєврейською дослівно означає «земля») – в Біблії говориться так: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею»(2: 7). За Біблією перша людина, створена Богом за своїм образом і подобою.
Це ім'я йому дав Бог, а от ім'я жінці дав Адам: "І назвав Адам ім'я своїй жінці: Єва, бо вона була мати всього живого" (3: 20). Ім'я Єва по-давньоєврейськи – "життя", "жива". Адам, за велінням Бога, давав назви усьому живому на землі: "І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині" (2: 20).
Адам жив 930 років. Апостол Павло говорить, що він є «образ майбутнього» (Послання до римлян, 5,14), «Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживають» (Перше послання до Коринтян, 15,22). «Перша люддина – з землі, земна, друга людина – із неба Господь» (15, 47).
Зазначимо, що історія Адама зберігається у переданнях майже усіх народів.
Адам – це перша людина одурена змієм, через яку все людство втратило можливість жити в райському саду і змушене було зазнавати віками праці важкої, хвороб і злигоднів, ось ті значення, які вкладають в це ім'я, коли його вживають у переносному або в широкому, узагальненому значенні.
І Адам, і Єва не були звичайними людьми: адже вони не народжені, а створені Богом. Про них складалося багато різних легенд: вважалося, наприклад, що вони були дуже великі, "від землі до неба", а поменшали вже після вигнання з раю. Художники, які зображували Адама і Єву, сумнівалися, чи малювати на голих тілах пупа: адже це ознака людини народженої, а не створеної Богом.
"Адамові діти" – нащадки Адама, рід людський. Цей вислів став крилатим у нас завдяки Шевченковій поемі "Сон", де є такі слова:
Коли кажуть: "за Адама", "за часів Адама", – мають на увазі дуже віддалені від нас часи:
Адам для людей був завжди чимось дуже далеким, таким, що до нього ледве сягала людська уява. Вже за часів апостола Павла Адам був "ветхим" – старим.
Вислів "ветхий Адам" походить із Послань апостола Павла до римлян (6: 6), ефесян (4: 22), колосян (3: 9). Там цим словам надається значення "грішна людина". Звідси "скинути з себе ветхого Адама" – духовно оновитися, звільнившись від старих звичок, поглядів: "Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її" (Послання апостола Павла до колосян, 3: 9—10).
Перші зображення Адама і Єви сягають часів раннього християнства: вони трапляються на стінах катакомб, як барельєфи на саркофагах. Ми їх бачимо на середньовічних мініатюрах у книжках, на різних храмових будівлях. У той час зображення Адама і Єви було єдиною можливістю намалювати людину оголеною. Тому так багато цих зображень належить до XV—XVI століть. Адама і Єву малювали такі митці зі світовою славою, як Ван-Ейк, Дюрер, Кранах Старший, Рафаель, Тінторетто, Мікеланджело.
Навколо імені Єви також утворилося кілька крилатих слів.
"Праматір Євя" або просто "Єва" говорять тоді, коли якісь риси характеру чи поведінки є типовими, властивими усім жінкам:
Коли кажуть: "у костюмі Єви", -- йдеться про голу людину:
"Адамове ребро", "Адамове реберце" – так жартівливо часом називають жінку:

51. Адвент
52. Адвентисти (від латинської − пришестя) − прихильники (послідовники) християнської (протестанської) течії (секти), що виникла в першій половині XIX ст. у США. В Україні діє Уніонна Конференція Церкви адвентистів сьомого дня. Серед інших течій адвентизму − адвентисти-реформісти, Церква Бога (сьомого дня), адвентистська християнська Церква та ін.

53. Адонай («господь мій») — одне із позначень бога в іудаїзмі; з часів еллінізму застосовується як заміна (при читанні вголос) «невимовного» імені бога «Ягве».

54. Адоніс –

55. Акафіст (гр.. – несидіння) – молитвослов’я, котре можна слухати лише стоячи, на противагу кафізмам, при відчитанні яких належить сидіти. Акафіст складається з 13 кондаків і 12 ікосів. Перший акафіст був написаний у VII ст.
Акафіст – одне з християнських східних всенародних богослужінь візантійського походження, присвячене звеличенню Христа, Богородиці чи святих.
Акафіст не зв’язаний із жодним часом дня чи року, читається священиком стоячи (звідси його назва − «несідальний» (від грецької − несидіння)). На Україні постали Акафісти Покрову Матері Божої та деяким святим. Найпоширеніші на Україні Акафісти Пресвятій Богородиці, на різні свята та св. Миколі.
Акафісти мають багато видів у Православній і Католицькій Церкві.

56. Акламація (лат. Acclamation – голосний відгук, величальний вигук) – коротке, лише інколи довге, звертання вірних під час літургії, наприклад Амінь; Алілуя; Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот; Бо Твоє Царство і сила, і слава навіки.

57. Аколітки – свічники із запаленими свічками, які під час урочистих процесій міністранти несуть поруч з хрестом або тримають біля священика чи диякона, коли читається Євангелія, їхня назва походить від слова аколітат (певна допомога диякону чи священику під час літургії).

58. Алілуйя (від давньоєврейської − хвалити Господа Бога) − короткий приспів до псалмів та гімнів, часто вживаний в Богослужіннях, молитвах. Відомий з часів старого Заповіту.

59. Амвон (грецьк. – сходити) – центральна частина солії навпроти Царських врат. Служить для проголошення проповідей, читання Євангелія й інших богослужбових цілей.

60. Амінь (від давньоєврейської − воістину, істинно, вірю, вірно, безперечно, так буде, так) − вигук, яким закінчується кожна молитва.

61. Амос — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

62. Аналой (від грецької − підставка для книг) − високий з похилим верхом стіл, який з усіх боків і згори покриває дорога тканина. Використовується для богослужбових книг, ікон.

63. Анафема – відлучення або відсікання від спілкування із церквою, що повідомляється церковною владою єретикам. Російською православною церквою піддавалися анафемі керівники повстань І. Болотников, С. Разін, О. Пугачов, декабристи. У січні 1918 року Патріарх Тихон піддав анафемі радянську владу.

64. Ангели (від давньоєврейської − вісники, посланці) − у Біблії названі створені Богом безтілесні, надприродні істоти, обдаровані волею, розумом і могутністю. Вони вічно прославляють Господа, провіщають людям волю Божу і виконують на землі Його веління. Християнською церквою виділяються дев’ять ступенів, або чинів ангелів, об’єднаних у три лики, залежно від їхньої наближеності до Бога: вищі (серафими, херувими, престоли); середні (панування, сили, влади); нижчі (начала, ангели, архангели). Згідно з ученням Отців Церкви, кожна людина, кожний народ мають свого Ангела-Хранителя.

65. Ангел-охоронитель – ангел, що приставляється Богом до кожної людини при хрещенні, що охороняє його, що допомагає в добрих справах, а по смерті – що відводить душу в загробний світ.

66. Англіканська церква – державна церква Англії. Виникла в період Реформації в 16 столітті. За своїм вченням, культом і організаційними принципами ближче до католицької церкви, ніж до протестантських церков.

67. Андріївський хрест – навкісний хрест у формі букви X. За переказом, апостол Андрій Первозванний був розп'ятий на такому хресті. Цей хрест є здавна у великому шануванні, тому що одночасно розглядався як символ імені Христа (грецьк. X). У Росії синій косий хрест зображується на прапорах військових суден. Заснований Петром І орден Андрія Первозванного із зображенням святого, розіп'ятого на хресті, був першим російським орденом і найвищою нагородою в Російській імперії

68. Андрій — у християнській традиції один із дванадцяти християнських апостолів, один з перших, тому прозваний Первозваним. За переказами (апокрифічні «Діяння Андрія») проповідував серед балканських і причорноморських народів, зокрема, серед скіфів. У «Повісті временних літ» повідомляється, що Андрій Первозваний з Херсона (Корсунь) дійшов до місця, де в майбутньому виник Київ. Локалізація проповідування Андрія була використана церковною верхівкою Константинополя як аргумент своєї першості в християнській церкві.

69. Антимінс (грецьк. – вместопрестоліє) – чотирикутний льняний чи шовкопий плат із зображенням положення покладеного у гробі Ісуса Христа, на кутах − чотирьох євангелістів, із зашитими в особливу кишеню частками святих мощей. Освячується архієреєм. Перебуває на престолі під Євангелієм, загорнений у плат, названий ілітоном. Розкривається під час літургії для здійснення пресуществління (перетворення) хліба й вина в Тіло й Кров Христову. Виносини і покладання антимінсу на престол − церковний ритуал перед звершенням таїнства причастя і освячення нових храмів.

70. Антифон (грецьк. – той, що звучить у відповідь) – спів, що виконується по черзі двома хорами або солістом і хором.

71. Антихрист (грецьк.) – супротивник Христа, що, відповідно до Одкровення Іоанна Богослова, повинен з'явитися для останньої боротьби проти християн. Слуга диявола, могутня й горда людина, що обманом доможеться влади, поширить свій вплив на увесь світ і спричинить сильні гоніння проти християн. Його панування буде тривати три з половиною роки, після чого відбудеться Друге пришестя Христа, знищення Антихриста й Страшний Суд.

72. Апокрифи (від грецького апрокруфос − сокровенні) − «відкинуті книги», пам’ятки ранньохристиянської і середньовічної літератури, визнані церквою неканонічними і виведені з церковного вжитку.

73. Апостол (грецьк. – посланник) – давня богослужбова книга, що включає в себе Діяння святих апостолів, апостольські Послання й Одкровення апостола Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

74. Апостоли (від грецької − посланці) − учні Ісуса Христа, супутники його життя і свідки Воскресіння, покликані проповідувати Євангелію. Їх було дванадцять:
Симон (Петро), Андрій Первозваний, Яків Зеведеїв, Іван Євангеліст, Пилип, Варфоломей, Матвій Євангеліст (Левій), Хома, Яків Алфеїв, Фадей, Симон Кананіт та Юда Іскаріотський. Замість останнього, після зради Учителя, був обраний Матвій.

75. Апостоли від 70-ти – учні, які пішли слідом за першими дванадцятьма.

76. Апофатичний (від грец. Άποφάτικος - той, що заперечує) метод - метод у теології, який у пізнанні Бога застосовує заперечення, антиномію, парадокс, виходячи із засади, що природа Бога і таємниці віри є непізндваними суто розумово.

77. Апсида – напівкруглий, прямокутний або багатогранний виступ у східній частині храму, де розташовується вівтар.

78. Арамейська мова – мова давніх племен, що вийшли з Аравії й розселилися в Передній Азії. Рідна мова Ісуса Христа. Старий Заповіт він читав на древньоєврейській.

79. Аріанство – єретичне вчення, засноване на початку IV століття олександрійським священиком Арієм, який стверджував, що Христос не предвічний, а створений Богом-Отцем, як і все у світі, і що Його відмінність від людини тільки в тім, що Він наділений більш високими достоїнствами. Було засуджено в 325 році на Першому Вселенському соборі, на якому також був заснований Символ віри.

80. Артос (грецьк. – хліб) – хліб, що освячується з особливою молитвою в день Великодня. Всю Світлу седмицю він зберігається в храмі, а у великодню суботу подрібнюється (розрізається на невеликі шматочки) і вживається як святиня.

81. Архангел (грецьк.) – старший ангел. Християнська традиція називає імена трьох архангелів: Михаїла – верховного воєначальника у всесвітній війні з ворогами Бога, захисника всіх християн; Гавриїла – Божого посланника, що приніс благу звістку Діві Марії, і Рафаїла – ангела-цілителя.

82. Археологія біблійна – галузь науки, присвячена пошуку й вивченню матеріальних пам'яток, пов'язаних з біблійною історією. Документально підтвердила безліч подій, описаних у Біблії.

83. Археологія церковна − розділ науки, що займається пошуком і вивченням матеріальних пам’яток, пов’язаних з історією Біблії.

84. Архієпископ - старший єпископ, один з вищих титулів у християнській церкві.

85. Архієрей − у православ’ї ранг вищих священнослужителів (третього) ступеня єпископ, архієпископ, митрополит, патріарх – старший над ієреями (священиками) з числа так званого чорного, тобто чернечого духовенства.

86. Архімандрит (від грецької − старший над паствою) − вищий чернечий сан у православній церкві, титул настоятеля великого чоловічого монастиря, ректора духовної семінарії, глави духовної місії. Чернець, що має цей сан, може бути посвячений в архієреї.

87. Архістратиг – воєначальник. Так Іменується архангел Михаїл як провідник небесного воїнства ангелів, що веде боротьбу із сатаною.

88. Асист – суміш, що використовується в Іконописі для наклейки листового золота й срібла. Має вигляд густої клейкої маси темно-коричневих кольорів, готується із часнику або відстоїв пива шляхом пряженням в печі до потрібного стану. При вживанні розводиться водою так, щоб можна було проводити пензлем найтонші лінії. Золото на асисті довго зберігає блиск.

89. Аскет(и) (від грецької − подвижник) − віруючий в перші століття християнства, який виснажує себе постом і суворим дотриманням приписів, нерідко аскети шукали порятунку душі у пустелі, поза людським суспільством.

90. Аскетизм (грецьк. – вправа, підготовка до боротьби) – найдавніший елемент релігійного життя, властивий майже всім світовим релігіям. У християнстві це шлях духовного готування до порятунку душі через старанну молитву, відмову від суєтних розваг, строге самообмеження в їжі, підпорядкування своєї волі – волі духовного наставника.

91. Асперсія (лат. Aspersion – кроплення), окроплення – окроплення священиком вірних освяченою водою в неділю перед обіднею. Це має нагадати вірним про те, що вони були охрещені й потребують духовного очищення, щоб гідно і плідно брати участь у Святій Месі. Під час аспермії співається молитва Asperges me (Окропиш мене), а в пасхальний період Vidi aquam (Побачив я воду).

92. Атеїзм (грецьк. – безбожництво) – система поглядів, що відкидають релігійні подання (віру в Бога, у безсмертя душі, у воскресіння мертвих тощо) і релігію в цілому. Протягом семи десятиліть атеїзм був основою державної ідеології в нашій країні: віруючі піддавалися гонінням, репресіям, а в деякі періоди історії – фізичному винищуванню. Однак, у найважчий для Батьківщини час – у роки Великої Вітчизняної війни – переслідування віруючих було пом'якшене, відновлене патріаршество, знову стали відкриватися храми й духовні семінарії.

93. Афон – його ще називать Свята Гора – вузький гористий півострів в Егейському морі. Одне з найбільш шанованих місць усього православного світу.
Сюди бл. 44 року для проповіді євангельського вчення прибула Сама Матір Божа. Проповідь Свою, відповідно до переказу, Вона закінчила словами: «Це місце хай буде Мені в жереб, даний Мені від Сина й Бога Мого! Нехай спочине благодать Його над місцем цим і на тих, хто живе тут».
Перші ченці почали селитися тут ще приблизно в 7 столітті, а 9 століття є офіційним часом установлення чернецтва на Афоні.
Зараз на цьому півострові є 20 великих чоловічих монастирів і серед них – руський монастир святого великомученика й цілителя Пантелеймона (заснований у часи київського князя Володимира після хрещення Київської Русі), 12 скитів і близько 700 окремих келій. Ченців – кілька тисяч. На півострові немає ні міст, ні сіл. Жінки на Афон не допускаються.

94. Афон, Свята гора — гористий півострів на півдні Македонії, що видається в Егейське море; на ньому виникло багато православних монастирів, що склали своєрідну, чернечу «республіку». Вважається одним із найбільш святих місць православної церкви.

95. Ахав — біблійний персонаж, ізраїльський цар; його горда і владолюбна жінка, фінікіянка Ієзавель прагнула утвердити культ Ваала — семітського божества плодючості, вод і війни — та Астарти — фінікійської богині плодючості, материнства і кохання. При дворі запанували жерці Ваала. Пророк Ілля виступив на захист заплюндрованих святинь і чинив чудеса, які мали привести до тями нечестивого царя, погрожуючи країні голодом. Та Ахав не розкаявся. Почалася боротьба між царем і пророком, у якій переміг Ілля, привівши Ахава до смирення.

96. Ахеронт — у грецькій міфології річка в Аїді, царстві мертвих, через яку Харон перевозить душі.

97. БAС (итал. basso - низкий) - самый низкий по звучанию мужской


98. Баптизм (від грецької занурювати, хрестити у воді) − одне з відгалужень протестантизму у християнстві. Баптисти не мають духівництва (громади керуються виборними особами), визнають хрещення вірних у дорослому віці (звідси назва), не визнають церковного Передання, святих, мощей, ікон, чернецтва, церковних таїнств, хрещення дітей і стверджують, що Бог урятує всіх, тих, хто вірить у Христа, незалежно від їхніх гріхів і заслуг перед Ним. Проповідують вільне тлумачення Святого Письма. Перша громада баптистів виникла в Англії близько 1646 р. В Україні баптистський рух виник у 1860 роках. Нині громади вірних утворюють Всеукраїнський Союз об’єднань Євангелістів Християн-Баптистів.

99. Баптистерій (грец. βαπτιστήριον - купіль) – культове приміщення, де відбувається релігійний обряд хрещення. Баптистерій характерний для будівель в країнах Західної Європи.

100. Барабан – частина, що вінчає будівлю, звичайно циліндрично-багатогранної форми, що має купольне перекриття.

101. Батюшка – традиційне для православних іменування священика.

102. Бдіння – пильнування, час без сну й у пильній молитві. Бдіння може бути цілонічним.

103. Беатифікація − в католицькій церкві акт приєднання до лику блаженних, вважається першим етапом у процесі підготовки канонізації.

104. Безбожництво – заперечення буття Божого, безвір'я: тяжкий стан людини, що не визнає існування свого Творця й такого, що живе не за Його законами.

105. Безсрібник – святий, що роздав своє майно й допомагає людям, не вимагаючи за це грошей. Наприклад, святі лікарі-безсрібники Косма й Даміан, Кир та Іоанн, Пантелеймон, Єрмолай та інші.

106. Безшлюбність − заборона одружуватися духівництву, одна з форм аскетизму. У православній церкві забороняється повторно брати шлюб священикам. У католицизмі прийнято у вигляді догмата про целібат для всіх священнослужителів. Протестантизмом не визнається.

107. Бенедиктинці (лат. benediktini) − один із католицьких чернечих орденів.  Заснованого 530 p. італійцем Бенедиктом Нурсійським (звідси і назва). Жіноче відгалуження ордену – бенедиктинки. Одна з найбільших організацій. Монастир бенедиктинців також існує на Вінничині.

108. Бернардинці − члени католицького чернечого ордену, який виник 1115 р. В Україні є громади на Житомирщині й Вінничині.

109. Бисямон тен – одне з найбільш популярных божеств в японській буддійській міфології, він почитався як один з семи богів щастя, зображається у військових обладунках з буддійською пагодою в одній руці та жезлом в іншій.

110. Біблійні товариства − спілки для поширення та вивчення Біблії.

111. Біблія (від грецького книги) − звід книг, що становлять Священне Писання, й написаних за натхненням й одкровенням Святого Духа через обраних від Бога людей, яких називають пророками й апостолами. Біблія розділяється на два розділи: Старий Заповіт і Новий Заповіт. Старий Заповіт складається з 39 книг, написаних у дохристиянські часи. Новий Заповіт – з 27 книг, написаних апостолами християнської церкви. Біблія є найпопулярнішою книгою у світі, перекладена майже всіма мовами.

112. Біс – злісна безтілесна істота, злий дух, нечиста сила, демон, чорт, лукавий, слуга диявола, що постійно намагається спокусити людину на гріх і згубити душу.

113. Благо – добро, добра справа.

114. Благовірний – цар, князь або княгиня, прилічені до лику святих.

115. Благовіст – один із видів церковного дзвону, що відрізняється від передзвону й дзвоніння тим, що виробляється в один дзвін. Благовістом віруючі закликаються на богослужіння. Названий так тому, що вже й сам заклик у церкву є добра, радісна звістка. Традиція з’явилася у V−VI ст. на Заході, у Візантії − у IX ст., а звідси утвердилась і в Україні.

116. Благовіщення Пресвятої Богородиці – один із дванадесятих (дванадцяти найголовніших після Великодня) церковних свят. Відзначається 25 березня/7 квітня. У цей день пригадується з'ява Діві Марії архангела Гавриїла, що приніс їй благу (добру) звістку (звідси назва) про майбутнє народження Сина – Ісуса Христа.

117. Благодатне небо – чудотворна ікона Божої Матері. Пресвята Діва зображена на небі, у сяйві, зі скіпетром й у короні (святкування – 6/19 березня й у Тиждень всіх святих).

118. Благодать – особлива Божественна сила, що посилається людині для подолання гріховності й для порятунку душі.

119. Благословіння – осеніння кого-небудь хресним знаменням.

120. Благочинний – священик, призначений допомагати архієреєві в спостереженні за діяльністю духівництва й життям парафій у довіреній йому частині єпархії – благочинні. Благочинний є й у монастирях.

121. Блаженний – розумом, що перебуває в молитовному спілкуванні з Богом. Так називаються люди, що виконують заповіді Господні. Так називають і юродивих Христа за-ради: вони могли зимою ходити майже без одягу й босоніж, пророкували, сміливо викривали несправедливих правителів, творили чудеса. Серед святих блаженних: Василь Московський, Ксенія Петербурзька та інші.

122. Блуд – гріх проти сьомої заповіді Божої' розпуста, втрата цнотливості й тілесної чистоти.

123. Бог – вища духовна особистість, що перебуває за межами нашого розуміння, але така, що відкриває Себе людям через улаштування світу й участь у світовій історії. Він створив все живе й саме життя, що триває тільки завдяки Йому.

124. Боголюбська ікона Божої Матері – перша руська ікона, чудотворна, написана на згадку про чудесне явлення Пресвятої Богородиці святому благовірному князеві Андрію Боголюбському в 1155 році (святкування 18 червня/1 липня).

125. Богоматір, Богородиця – Пресвята Діва Марія, Мати Господа Бога нашого Ісуса Христа. Під час страти Сина Вона стояла поруч із хрестом. Після вознесіння Ісуса проповідувала разом з апостолами Його вчення. Померла в 48 році, була похована, але потім чудесним чином узята на небо, і з тих пір є перед Богом як заступниця й швидка помічниця роду людського. Православна церква звертається до Неї в молитвах, славить її за зроблені благодіяння, на її честь установила багато свят і побудувала безліч храмів. Зберігає й шанує її чудотворні ікони.

126. Богослов’я − теологія, наука вчення про Бога, зібрання доказів істинності релігійних догматів, наукове обґрунтування релігійної моральності, правил життя віруючих. До нього примикає літургіка (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права). Богослов’я тісно поєднане з християнською філософією.

127. Богослужбові книги – книги, за якими відбувається богослужіння: Євангеліє, Апостол, Псалтир, Служебник, Часослов, Октоїх, Мінеі, Тріодь пісна, Тріодь кольорова, Ірмологій, Акафістник, Типікон, Требник та інші. Крім цих книг, що називаються «простими», існують ще й богослужбові нотні книги.

128. Богослужіння – зовнішнє вираження релігійної віри в молитвах і обрядах. Щодобове коло православних богослужінь містить
у собі дев'ять служб: вечірню, навечірню, полунощницю, утреню, 1 -й, 3-й, 6-й, 9-й часи й літургію (обідню). Крім основних, регулярних богослужінь, існує ціла низка служб, що відбуваються на прохання віруючих (молебні, панахиди й інші), а також богослужіння таїнств.

129. Богохульство – образа Бога й святинь, один із найтяжчих гріхів. Христос попереджав, що «хула на Духа (Святого) не прощається людям» (Євангеліє від Матфія 12,31).

130. Богочоловік – Ісус Христос, Син Божий і син людський.

131. Богоявления − друга назва Християнського свята Хрещення Господнього. Те ж само, що й Водохрещення.

132. Борг – обов'язок людини перед Богом, людьми.

133. Брахма (др. інд. Brahmä, основа bráhman-), у міфології індуїзму вище божество, творець світу, що відкриває тріаду верховных богів індуїзму – Брахма, Вішну та Шива.

134. Бріхаспаті або брахманаспаті (ßŕhaspáti, Bráhmanaspáti, «пан брахмани (молитви)») – у ведійській та індуістській міфологіях божество молитви та жертвоприношення. Інколи чередуються обидва ці ім´я.

135. Бубілас – Бабілас – у литовській міфології бог бджіл.

136. Булла (від латинської кулька) − найважливіший папський документ, який містить його звернення, постанову або розпорядження. Пишеться латиною і називається за початковими словами тексту. Скріплюються круглою металевою печаткою буллею (звідси і назва).

137. Буття − назва першої книги Старого Заповіту.

138. Ваал, Баал — давнє семітське божество, володар землі, дощу і грози, покровитель міст і життя.

139. Вавілон — місто в Месопотамії, над Євфратом, столиця Вавілонії, одне із найбільших і найкрасивіших міст стародавнього світу. В часи Середньовіччя Вавілон був символом зла, сваволі та розпусти і протиставлявся Єрусалимові. Протестантські та православні полемісти називали папський Рим «вавілонською розпусницею».

140. Валтасар (грец. Βαλτάσαρ) — біблійний новозаповітний персонаж; один із трьох східних царів (магів, князів-жерців), яких зоря привела до Віфлієму привітати новонародженого Ісуса Христа; подарував немовляті мірру, що мало віщувати йому мученицьку смерть.

141. Варнава — біблійний новозаповітний персонаж, «муж апостольський»; один з перших левітів, які прийняли християнство; походив із Кріту, де й проповідував; іудеї побили його камінням.

142. Варух — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

143. Василіани базиліани (лат. basiliani) − члени чернечого греко-католицького чину св. Василя Великого. Генеральна капітула чину св. Василя Великого розташована в Римі.
1) ченці католицького орденц, створеного у Візантії на основі статуту богослова Василія Великого (4 ст.). В 16 ст. монастирі Василіан поширилися в Італії та Іспанії;
2) ченці уніатського ордену, заснованого на західно-українських і західно-білоруських землях після Брестської унії 1596 р. з метою поширення уніатства. Орден Василіан на теріторії СРСР проіснував до 1946 року.

144. Василіанські школи – створені в 17 ст. на Україні уніатським орденом Василіан. На теріторії Західної України проіснували до возз´єднання її з УРСР. У василіантських школах панували схоластично-єзуїтські методи навчання, учнів виховували у дусі релігійного фанатизму і покори перед пануючими класами.

145. Ватикан − папська держава, розташована на території Рима (площа 44 га), центр Римо-католицької Церкви, офіційна резиденція (з 1870) Папської і Римської курії. Держава Ватикан утворена 1929 р. Її глава папа Римський. Ватикан має широку мережу університетів, академій, коледжів та семінарій. Серед них − Український католицький університет ім. св. Климентія, велика і мала папські семінарії.

146. Велес (волос) - давньослов´янське язичницьке божество, покровитель скотарства, багатства й торгівлі.

147. Велика Субота – Вечірня Великої суботи служиться разом з літургією св. Василя Великого.
Після вечірнього входу, що здійснюється з Євангелієм, читаються п'ятнадцять уривків із Старого Завіту. У всіх них мовиться про справу творіння і порятунку світу Богом, яку було завершено приходом обіцяного Месії. Окрім читання про створення світу з Книги ^Буття і про вихід євреїв з Єгипту з Книги Ви-•ходу, читаються уривки з пророцтв Ісайї, Іє-зекиїла, ІєремІ, Даниіла, Софонії і залишається для кожного християнина щорічним переживанням своєї власної смерті й воскресіння з Господом.
Якщо ж ми померли з Христом, то віруємо, що і жити будемо з Ним, знаючи, що Хри-стос, воскресши з мертвих, вже не вмирає: смерть вже не має над Ним влади (Рим. 6; 8-9).
Христос лежить мертвим, але Він живий. Він вже «зневажає смертю смерть і сущим в гробах дарує життя». І нам більше нічого не залишається, як прожити Благословенну суботу до кінця, до тієї північної години, еоли проб'є початок Дня Господа нашого і прийде ця ніч. Ніч, повна світла, ніч, в яку ми проголосимо разом з ангелом: «Він воскрес; Його немає тут. Ось місце, де Він був покладений» (Мк. 16, 6).

148. Великдень – Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа встановлений апостолами. Оскільки за часів Христа в Іудеї існував не такий календар, як у нас, а місячний (пов'язаний з 28-денними циклами місяця), дату святкування Великодня доводиться щорічно змінювати, погоджуючи її з місячними циклами. Згідно з ухвалами Вселенських соборів, християнський Великдень належить святкувати: після повного місяця, наступного за днем весняного рівнодення, в неділю І (обов'язково!) після єврейської паски (свята Песах). Українська православна церква строго виконує цю вимогу. Поздоровляючи один одного: «Христос воскрес!", – віруючі спрадавна дарували один одному червоні яйця. Звичай цей, за переказами, пов'язаний з ім'ям святої Марії Магдалини. До пасхальних обрядів належить також благословення артоса, сиру і яєць як їжі, яку після довгого Великого посту з цього часу можна куштувати. Це найбільше свято стоїть осібно у низці православних свят. У нього є дуже точна народна назва – «Свят Свято».
На третій день після поховання Христа рано вранці в неділю декілька жінок (Марія, Са-ломія, Іоанна...) пішли до труни, щоб принести пахучі олії, призначені для тіла Ісуса. Підійшовши, вони побачили, що великий камінь, котрий загороджував вхід до печери, відвалений, труна порожня, а на камені сидить ангел Господній. Вид Його був, як блискавка, і одяг його білий, як сніг.
Устрашившись ангела, жінки прийшли в трепет. Ангел же сказав: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте: Ісуса розіпнутого. Його немає тут. Він воскрес, як сказав».
Зі страхом і радістю поспішили жінки сповістити апостолам про побачене. «І це, Ісус зустрів їх і сказав: радійте! І вони, приступивши, вхопилися за ноги Його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус: не бійтеся; підіть, сповістіть братам Моїм, щоб ішли в Галілею, і там побачать Мене». І як колись, Воскреслого побачили Його учні.
У світлі свята Великодня Церква закликає віруючих «очистити почуття і побачити Христа, сяючого неприступним світлом воскресіння, і, співаючи переможну пісню, почути ясно від Нього: "Радуйтеся!"»

149. Великдень (грецьк. -- страждати) – Світле Христове Воскресіння, головне християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа,

150. Великий піст − найдавніший, найтриваліший і найсуворіший з багатоденних постів православних християн (7 тижнів перед Великоднем).

151. Великий П'яток (п'ятниця) – у Велику П'ятницю в православній церкві здійснюють три богослужіння. Вранці служать Часи, за якими знов читають Євангеліє про Страсті Христові, в середині дня здійснюють вечірню з чином винесення плащаниці, а увечері – утреню Великої Суботи (доба за церковним календарем починається з вечора) з чином поховання плащаниці.
Плащаницею називають плат із зображенням у повен зріст Господа Ісуса Христа, що лежить в труні. Плащаницю встановлюють на піднесенні в центрі храму, умащують пахощами на згадку про те, як жони-мироно-сиці приносили аромати, щоб помазати ними Тіло похованого Христа, уквітчують. На плащаницю зазвичай кладуть Євангеліє, а перед нею ставлять кадило, яке постійно воскурює фіміам. Перед плащаницею належить покладати земні поклони, прикладатися до неї. Всі богослужіння Великої п'ятниці І Великої пуботи починаються і завершуються не у вівтарі, а перед плащаницею.
Велика п'ятниця (правильніша церковна назва цього дня – П'яток) – день особливо строгого посту. Є благочестива традиція не куштувати у Велику п'ятницю ніякої їжі до закінчення чину винесення плащаниці (тобто приблизно до третьої години після полудня), а потім вживати тільки хліб і воду.

152. Вербна неділя − закорінена в народному побуті назва християнського свята Входу Господнього до Єрусалима.

153. Вериги – ручні або ножні залізні окови або залізні ланцюги, що надівалися подвижниками-аскетами для виснаження тіла.

154. Вертеп (слов’янське) − печера.

155. Вечірня – перше богослужіння добового кола, що здійснюється ввечері, перед заходом сонця.

156. Висвячення − уведення певної особи в той чи інший сан духовного служіння через установлене таїнство (хіротонія − для диякона, священика, єпископа та ін.). У католицизмі та православ’ї хіротонія здійснюється лише над чоловіками. У деяких протестанських церквах дозволена хіротонія в диякони та пресвітери й жінок. Правом здійснення цього таїнства володіють тільки єпископи.

157. Вівтар (лат. altare) – Спочатку це було місце для спалення жертв. В Старому Завіті вівтарі будували на тому місці, де сталося Боже об'явлення. Пізніше будували вівтарі для принесення в жертву всеспалення і для кадильних офір. Смерть Христа на Хресті скасувала жертви Старого Завіту. Християни бачать у Христі не тільки жертвувателя (священика, який приносить жертву) і жертву, але також жертовний вівтар. Тому вівтар більше не є вкрай необхідним, як це було для язичницьких народів та в Ізраїлі. Щоб звершити Євхаристію, християнській спільноті досить мати стіл, а за особливих обставин і він є зайвим. Коли в Євхаристії почали більше підкреслювати її жертовний характер, а не характер спільної учти, "стіл для принесення жертви" поступово почали називати вівтарем. Від IV ст. стіл, який можна було розташувати де завгодно, витісняється постійним "місцем принесення жертв" (що символізує Христа як скелю: 1 Кор. 10, 4; як камінь, головний на углі: 1 П 2, 7; як наріжний камінь: Еф. 2, 20; як живий камінь: 1 П 2, 4). У кам'яну вівтарну плиту замуровували також реліквії мучеників. Вівтарі в готичному, ренесансному і бароковому стилі були багато оздоблені. В XX ст. повертається проста форма столу. В літургії вівтар вшановують як знак присутності Христа (цілування вівтаря священиком, поклони перед вівтарем, кадіння навколо вівтаря). Вівтар ставлять на центральному місці в храмі. Вівтар чи Престол − дерев’яний (іноді металевий чи кам’яний) стіл, на якому відбувається літургія. Вівтарем також іменують увесь простір навколо Престолу. Вівтар є символом неба, місцем особливого перебування Бога. Вівтар – східна, головна частина храму у якій перебуває престол. Відділена від іншої частини храму Іконостасом. Відповідно до церковного статуту, у вівтар можуть входити тільки чоловіки.

158. Вівтар чи Престол − дерев’яний (іноді металевий чи кам’яний) стіл, на якому відбувається літургія. Вівтарем також іменують увесь простір навколо Престолу. Вівтар є символом неба, місцем особливого перебування Бога.

159. Відрада («Утіха») – чудотворна ікона, що знаходиться на Афоні. Святкування 21 січня/З лютого.

160. Відспівування – богослужіння, що здійснюється при похоронах.

161. Вікарій (від латинської − заступник, намісник) - у католицькій церкві вікарієм Icyca Христа вважається папа Римський. Є також у православних єпархіях, монастирях і великих парафіях. Вікарій може мати сан єпископа й архієпископа. Вікарій – єпископ, що допомагає архієпископові або митрополитові у справах керування єпархією.

162. Віросповідання – приналежність до якої-небудь релігії, церкви.

163. Віфлеєм – палестинське місто, у передмісті якого в печері пастухів народився Ісус Христос. Розташований на південному заході від Єрусалима в родючій місцевості.

164. Віфлеємське побиття дітей – епізод євангельської історії, що оповідає про те, як іудейський цар Ірод, довідавшись про народження Ісуса Христа, послав до Віфлеєма воїнів, щоб вони перебили всіх дітей віком до двох років. Усього було вбито 14 тисяч дітей. Церква прилічила всіх їх до лику святих мучеників (пам'ять 29 грудня/11 січня).

165. Вішну (санскрипт) – в індуіхмі і брахманізмі найвище божество поряд із Брахмою і Шивою: верховне божество у вішнуїзмі. Вішну – бог-охоронець, уособлення вічно живої природи.

166. Вішнуїзм – один з головних напрямів індуїзму, в основу якого покладено культ Вішну. Поширений на території Північної Індії.

167. Возглас – висновок молитов, громогласно вимовлений священиком підчас богослужіння й складається звичайно зі славослів'я Пресвятій Трійці.

168. Воздух − покривало з зображенням Христа, яким накривають під час літургії святі посудини − дискос і потир.

169. Воскресіння мертвих – «Воскресіння мертвих» звершиться під час другого пришестя Христа й буде справжнім воскресінням людей за їхньою тілесною природою. За вченням Священного Писання, воскресле тіло буде перетворене в нетлінне, яке не підлягає руйнуванню; воно буде сильним, не підданим знемозі й хворобам, і духовним – не підлеглим вимогам тваринного, біологічного життя.

170. Восприїмник – хрещений батько (мати). Від дорослої людини, що хоче хреститися, потрібне знання істин християнської віри, зокрема, Символу віри. Дітям же церква дає духовних наставників – хрещених. Обов'язок восприїмників (хрещених) – навчити своїх маленьких хрещеників істинам християнської віри й все своє подальше життя духовно опікувати їх і молитися за них, як за рідних дітей.

171. Вселенські собори − надзвичайні зібрання вищого духовенства, пастирів і вчителів церкви для вирішення найважливіших питань і встановлення правил, обов'язкових для всієї церкви із делегованих представників християнських помісних церков, на яких ухвалювалася система віровчення і культу, формування канонів, богослужбові правила. Перший Вселенський собор (Нікейський) відбувся 325 р. У 869-870 pp. четвертий Константинопольський собор виявив гострі суперечності між західними і східними християнськими церквами. Православ’я і католицизм, які сформувалися як окремі течії християнства в II ст., оцінюють цей собор по-різному: католики вважають його за Восьмий Вселенський собор, а православні не визнають. Наступні Вселенські собори скликалися вже Римськими папами після поділу церков. Православна церква визнає сім Вселенських соборів.

172. Вселенські суботи (батьківські) – суботи М'ясопустна й Троїцька, дні загального поминання покійних.

173. Всеношна − церковна служба, що правиться цілу ніч перед святами; вечірня з литією та утренею разом.

174. Второзаконня — п'ята книга біблійного П'ятикнижжя, яка переказує і коментує давньоєврейські заповіді і закони.

175. Вульгата − латинський переклад Біблії, перевірений і перероблений у 384−405 pp. св. Ієронімом з єврейських та грецьких манускриптів.

176. Гагіографія (від грсц. άγιος - святий) - опис святих речей; особлива література про життя святих.

177. Гагіологія (від грец. άγιος - святий) - наука про святі речі; про життя святих. Гагіофанія (від грец. άγιος - святий) - об'явлення святих.

178. Геєна вогненна – одне з іменувань пекла. Похідне від назви долини Енном біля Єрусалима, де в стародавні часи язичеському богові Молоху приносили в жертву дітей. Пізніше в долину Енном звозились трупи страчених лиходіїв, пропащих, які спалювалися.

179. Гезихазм - аскетизм, обіт мовчання.

180. Герменевтика (від грецької пояснювальний) − наука про засоби інтерпретації Святого Письма, мистецтво висвітлення, техніка тлумачення давніх текстів.

181. Гесихазм (імихазм) − (від грецької − відчуженість, німотність). Містико-аскетичне вчення, покладене в основу східнохристиянської православної чернечої духовності. Його суть: через містичне споглядання у чернечому подвижництві може бути досягнутий вищий ступінь пізнання − споглядання сутності речей, бачення несотворенного світла, богопізнання.

182. Гетеродоксійний (від грец. έτερος - інший та 8д%а - похвала) - людина іншої віри, ненравовірний, той, що незгідний з доктриною Церкви.

183. ГИМН (греч.) - хвалебная песнь. В христианском богослужении Г. в


184. Гіпноз – придушення вільної волі людини, даної йому Господом, і примусове впровадження в людську душу чужої волі. Один з основних прийомів гіпнотизерів, «цілителів», кодувальників, магів, чаклунів та інших служителів сатани.

185. Глава – зовнішня частина купольного перекриття барабана у формі шолома, цибулини, конуса що завершується звичайно хрестом.

186. Главопреклоніння – дія, чинена під час богослужіння на заклик священика або диякона: «Глави ваша Господеві приклоніть» або «Глави наша Господеві приклонімо».

187. Гласи − лад, наспів у музиці православної церкви. Гласи діляться на чотири головних і чотири побічних. Система з восьми церковних мелодій розроблена св. Іваном Дамаскиним та св. Теодором Студитом. Гласи змінюються залежно від роду співу: ірмоса, тропаря і т. і.

188. Говіти − постити, відвідувати церковні богослужіння, готуючись до сповіді та причастя.

189. Голгофа (від арамейської гул гута − череп) − пагорб поблизу Єрусалима, де було розіп’ято Христа; більш загально − місце страти і мук.

190. Голосники – невеликі камери або вправлені у верхні частини стін храму глиняні глечики, відкриті усередину приміщення, служать резонаторами для поліпшеннязвучання голосів.

191. Гомілетика − розділ богослов’я, присвячений питанням теорії та практики церковного проповідництва.

192. Гомілія (гр. homilein – говорити зі щирою довірою) – Пояснення читання зі Святого Письма під час святої Мсти. Гомілія відрізняється від проповіді близьким зв'язком з текстом Святого Письма. Церква радить звертатися з гоміліями до людей під час недільної служби Божої.

193. Гомоузія (від грец. όμοιος - подібний, однаковий щодо суті) - теологічний термін, який означає єдиносущність Отця і Сина у св. Трійці.

194. Гомоузія, єдиносущність, єдиносутність − термін християнського богослов’я, який встановлює цілковиту тотожність сутностей трьох Божественних Осіб (Трійці) − Отця, Сина, Святого Духа. Таке ототожнення означає розуміння Бога як Триєдиного (єдиного за сутністю й троїстого в іпостасях − особах). Остаточна формула «єдина сутність і три іпостасі» затверджена в 362 р. на Александрійському Вселенському соборі.

195. Гордість – початок всіх гріхів і всіх зол. Гордий завжди відступає _від Бога. Через гордість відпав від Бога Його найперший
помічник – Денниця, що був скинутий з небес і з тих пір зветься дияволом; через гордість ослухалися Бога й підкорилися лукавству диявола Адам і Єва.

196. Гостія (лат. hostia – жертовний дар) – Мала, кругла, тонка облатка хліба, спеченого з пшеничного борошна, розведеного чистою водою. Облатку вживають як один з дарів (другим є вино), під час Святої Меси вона словами освячення перетворюється в Тіло Христа.

197. Гріх – повстання проти Бога, відступ справою, словом або думкою від заповідей Божих і Закону Божого. Вщбувся не від Бога й не від природи, а від зловживань розуму й волі людей, від довільного відхилення їх від Бога, від заміни святої Його волі своєю, від свавілля.


198. Гріхопадіння (первородний гріх) – порушення першими людьми^ (Адамом І Євою) заповіді Бога про покору Йому, наслідок якого – суворе покарання не тільки їх самих, але й усіх їхніх нащадків – усіх наступних людей. Це покарання виразилося в тім, що за свою неслухняність Адам і Єва були вигнані Богом з раю, отримали на долю собі й майбутнім поколінням працю, хвороби, скорботи й смерт*,. І тіяь,ки,Хри,ртос дав нам надію на порятунок душі після смерті

199. Гроб Господній – печера в Гефсиманії, що послужила місцем поховання й воскресіння Ісуса Христа, християнська святиня, до якої з найдавніших часів стікається безліч прочан із усього християнського світу. Зараз над цим місцем збудований храм, де щороку у Велику Суботу відбувається найбільше чудо – сходження Благодатного Вогню, що запалює свічі.

200. Гульбище – зовнішня тераса уздовж стін храму. З вівтарної сторони гульбище нероблять.

201. Давид — напівлегендарний іудейський цар і поет, життя якого відносять на 1055—1015 рр. до н. е.; йому приписується авторство псалмів, що складають біблійну старозаповітну книгу Псалтир. Біблійні перекази зображують Давида сміливцем, що переміг гіганта Голіафа, джурою, а згодом зятем царя Саула, батьком царя Соломона (І Книга Царств, гл. 16, III Книга Царств, гл. 2, II; І Парал., гл. 10—29). У християнській традиції Давид — благочестивий псалмоспівець.

202. Дамаск — місто в Сірії; з кінця IV до середини VII ст. перебувало під владою Візантії, один із центрів східного (православного) християнства.

203. Даниїл — біблійний пророк. Йому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

204. Дари Святі – хліб (частки проскур) і вино після пресуществління (перетворення) їх у Тіло й Кров Христову під час таїнства євхаристії.

205. Дари Святого Духа – особливі, благодатні дії Святого Духа, що служать для відродження й освячення християн і для створення й розвитку православної церкви. Дари ці такі:
- дар мудрості й розуміння Божественного навчання про спасіння;
- дар учителювання для освіти народу Божого світлом Христовим;
- дар пророцтва про майбутнє й проникнення в таємні шляхи Промислу Божого й у таємниці людського серця;
- дар розрізнення духів, щоб відрізняти щирих пророків від помилкових і Божественне натхнення від бісівської спокуси;
- дар мов, раніше всіх інших виявлений у Церкві: відразу ж після зішестя Святого Духа апостоли почали говорити на невідомих їм колись мовах;
- дар тлумачення мов для повчання всіх;
- дар служіння в благочесті – особлива здатність піклування про бідних І хворих та здійснення справ християнської добродійності й любові;
- дар пастирства, необхідний насамперед священикам;
- дар чудотворіння – зцілення хворих та біснуватих;
- любов до Бога й до людей – вищий з дарів: «Заповідь нову даю вам, – говорить Спаситель, – любіть один одного»

206. Дароносиця – одна з малих, напрестольних священних посудин (ковчег, металева скринька), у якій переносять попередньо освячені Святі Дари для причащання важкохворих і тих, хто помирає, хворих удома і в лікарнях. або для літургії передосвячених дарів. Виготовляється у вигляді каплиці Гробу Господнього

207. Дарохранительниця (tabernaculum – намет) – Коштовний, зазвичай багато оздоблений невеликий ковчег (скринька), що замикається і служить для зберігання євхаристійного Хліба. Перед дарохранительницею горить невгасима лампадка на знак присутності Господа Христа.

208. Дванадесяті свята – дванадцять найважливіших після Великодня церковних свят. Деякі з них мають раз і назавжди встановлені дати: Різдво Христове – 25 грудня/7 січня, Богоявлення (Водохрещення Господнє) – 6/19 січня, Стрітення Господнє – 2/15 лютого, Благовіщення Пресвятої Богородиці – 25 березня/7 квітня, Преображення Господнє – 6/19 серпня. Успіння Пресвятої Богородиці – 5/28 серпня, Різдво Пресвятої Богородиці – 8/21 вересня, Воздвиження Хреста Господнього – 14/27 вересня, Введення до храму Пресвятої Богородиці – 21 листопада/4 грудня.
Дати інших дванадесятих свят рухливі, вони міняються залежно від дня святкування Великодня: Вхід Господній до Єрусалима (Вербна неділя) – за тиждень до Великодня, Вознесіння Господнє – на сороковий день після Великодня, День Святої Трійці (П'ятдесятниця) – на п'ятдесятий день після Великодня. У дванадесяті свята богослужіння ідрізняються особливою врочистістю

209. Деісус (моління) – ряд ікон (триптих) із зображеними на них Спасителем – посередині, справа від Нього − Богородицею і зліва Іоанном Предтечею. Міститься в другому ряді іконостаса над Царськими вратами.

210. Демон (біс, чорт) – занегіалий ангел, що збиває людину зі шляху істини до творіння зла. Всі ангели створені були Богом святими, але коли ангел Денниця, впавши в гріх гордині й зрадивши Богові, був скинутий з небес у тьму й став іменуватися Сатаною, були скинуті й ті ангели, які разом з ним схилилися до зла.

211. Десниця – права рука. Символ правди, правоти.

212. Дзвінці – маленькі дзвоники, закріплені на архієрейському богослужебному одязі.

213. Дикирій – переносний свічник із двома свічами, уживаний при архієрейському служінні.

214. Дискос (лат. Patena – тарілка, миска, таця) − невелика позолочена таріль, на яку під час відправлення Святої Меси кладуть євхаристичного агнця (Гостія).

215. Диякон – перший ступінь священослужіння від часів апостольських. Диякони є помічниками священиків при здійсненні богослужіння.

216. Дієцезія (те саме, що й єпархія) − церковно-адміністративна одиниця католицької церкви, яку очолює правлячий єпископ.

217. Діяння святих апостолів – одна із книг Нового Заповіту, що оповідає про події, що відбувалися після воскресіння Ісуса Христа до 62 року. Авторство написання якої церковна традиція приписує євангелістові Луці.

218. Догмат – відверта істина, викладена церквою, як незаперечне й незмінне правило рятівної віри, засноване на Священному Писанні. Короткий виклад православних догматів дано в Символі віри.

219. Дозвільна молитва – надрукована на листі паперу особлива молитва, що читається священиком вголос над кожним померлим (від семи років) при відспівуванні, після читання Євангелія. Після прочитання молитви лист складається і вкладається в руку померлого.Текст молитви дуже стародавній, запозичений з літургії апостола Іакова (1 століття).

220. Домініканці − чернечий чин, заснований на початку XIII ст. св. Домініком.

221. Доскологія (гр. doksa – честь, хвала, logos – слово, наука), або Славослов’я – Урочисте прославлення Бога. Старозавітною формулою доксології були слова: Нехай Бог буде прославлений. У Новому Завіті славослов'я є відповіддю на старозавітний заклик прославляти Бога. Найвідоміше славослов'я – Слава Отцю і Сину, і Святому Духу нині і повсякчас, і на віки віків – зветься малим славослов'ям, а великим зветься месальний гімн "Слава во вишніх Богу (...)". Велике значення для літургії мають слова, якими закінчується Євхаристійна молитва: Через Христа, з Христом і в Христі Тобі, Боже, Отче (...)всяка честь і слава на віки вічні. Після молитви "Отче наш" під час Святої Меси йдуть слова доксології, почерпнутої з Дідахе: Бо Твоє Царство і сила, і слава навіки.

222. Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий, роздвоєний) - течія у теології, яка визнає існування двох протилежних субстанцій, що не зводяться одна до одної.

223. Духів день – день, що слідує за святом Трійці. Присвячений величі Пресвятого й Животворящого Духа.

224. Духівник – священик, що проводить таїнство покаяння (приймаючи сповідь). Під страхом позбавлення духовного сану зобов'язаний зберігати таємницю сповіді.

225. Духівництво – служителі церкви, що мають духовний сан, отриманий ними при посвяті (рукоположенні), що дає право й благодать проводити богослужіння й таїнства церкви. Має три ступені: дияконат, пресвітеріат та єпископат. Диякон – нижчий щабель, пресвітер (священик) – середня, єпископ (архієрей) – вища. Духівництво ділиться на біле й чорне. До білого духівництва належать диякони й священики, одружені; до чорного духівництва належать диякони й священики, що прийняли чернецтво вони йменуються відповідно: Ієродиякон та ієромонах (Ігумен, архімандрит). Архієреєм може стати тільки представник чорного духівництва

226. Екзарх (з грецької − глава, намісник) − у сучасному православ’ї − глава екзархату, який об’єднує кілька національне спільних єпархій; також звання настоятелів деяких зарубіжних церковних подвір’їв.

227. Екзететика (з грецької − втлумачую, пояснюю) − богословська дисципліна, що займається тлумаченням біблійних текстів.

228. Екклезіаст, Когелет — біблійна старозаповітна книга, авторство якої приписується цареві Соломону; укладена бл. III ст. до н. е. У ній відчувається вплив грецької філософії. Книга має форму внутрішнього монологу володаря, викриває фальшиву доброту і удаване співчуття до гноблених, виявляє скепсис щодо теорії «того світу» і небесного суду, стверджує смертність усіх живих істот і піддає сумніву віру в потойбічне царство боже.

229. Еклезіологія - (від грец. έκκλησϊα - загальні збори, громада) - розділ богослов'я, предметом вивчення якого є Церква.

230. Еклезіологія (з грецької − зібрання, церква) − богословське вчення про Церкву як містичне «тіло Христове».

231. Еклезія (від грец. εκκλησία - загальні збори, громада) - Божий Народ; свята Господня спільнота; Церква Христова.

232. Економія (від грец. οικονομία - ведення господарства) - у теології Божий план спасіння, виявлений в створенні, а перш за все у відкупленні, яке є справою Ісуса Христа.

233. Ексапостілaрій (светилен) - спів на утрені після канону, яке укладає зазвичай моління про послання світла небес. Наприклад: "Чертог Твій...", "Розбійника розсудливого".

234. Екуменізм (з грецької − заселена земля, світ) − об’єднавчий рух християнських церков, започаткований протестантами на Единбурзькій Всесвітній місіонерській Конфесії 1910р. Його метою є зближення й об’єднання всіх християн.

235. Енцикліка − послання папи Римського латинською мовою.

236. Еманація –

237. Еон (від грец. αιών - ера, епоха) - час, тривання; людський вік, життя, вічність.

238. Епіклеза (від. грец. έτάκλησις - заклик) - молитва до Бога Отця про зіслання св. Духа на жертовні дари (хліб і вино), щоб їх перемінити, і на зібрання вірних, щоб їх з'єднати і освятити.

239. Есфір — давньоєврейська героїня; дівчина, яку перський цар Асфер (Агасфер) узяв собі за жінку; ризикуючи власним життям, вона врятувала своїх співвітчизників од винищення. Цю історію описано в біблійній старо-заповітній книзі Есфір.

240. Есхатологія (від грец. έσχατος - останній, кінцевий) - теологічне вчення про кінець світу.

241. Євангелія (з грецької Добра Новина, Благовість) − слово спасіння, принесене Ісусом Христом, записане чотирма його учнями: Матвієм, Марком, Лукою та Іоаном. Чотириєвангеліє покладене в основу Нового Заповіту. На кожній літургії читається уривок з Євангелії.

242. Євхаристійна молитва – урочиста молитва прославлення та подяки за дари хліба і вина, принесені на вівтарі. Центральний момент цієї молитви становить спомин подій Останньої Вечері й перетворення, після прикликання Святого Духа, дарів хліба і вина в Тіло і Кров Ісуса Христа. Євхаристійна молитва починається з Префації (лат. praefatio – передмова), в якій згадують те, що вчинив Ісус, благають про прийняття дарів, поминають папу, єпископа і весь Божий Люд і заступаються за них усіх, моляться за померлих. Вона закінчується врочистим славослов'ям, на яке народ відповідає словом "Амінь", Існують різні євхаристійні молитви, які можна добирати (якщо це не обумовлено рубриками) згідно з обставинами. Оскільки євхаристійна молитва за своєю основною структурою залишається незмінною, її також називають каноном.

243. Євхаристія (з грецької − подяка) − одне з найважливіших Таїнств Церкви: Вечеря Господня, де освячуються хліб і вино.

244. Єздра (середина V ст. до н. е.) — автор Першої книги Єздри, що належить до канонічних книг Старого Заповіту. Йому приписуються також апокрифічні книги Старого Заповіту — Параліпоменон і Неємії. Виступаючи проти безчестя, що вкорінилося в Єрусалимі, Єздра кодифікував закони Мойсея, викладені в П'ятикнижжі.

245. Єзуїти − католицький чернечий чин («Товариство Ісуса»), заснований 1534 р. св. Ігнатієм Лойолою.

246. Єктенія (від грецького − прохання, ревна молитва) − молитовне прохання, проголошуване дияконом чи священиком. Найдавніша, велика єктенія, що починається словами: «Миром Господу помолимся...» − відома з III ст. після Різдва Христового.

247. Єлеазар — біблійний старозаповітний персонаж, син іудейського першосвященика Аарона і спадкоємець його сану.

248. Єлеєосвячення (соборування) – одне з семи таїнств, що служить лікуванням для духовних і тілесних недуг, а також дарує прощення тих гріхів, про які людина забула. Здійснюється семикратним хрестоподібним помазанням лоба, ніздрів, щік, губ, грудей, рук віруючого освяченим єлеєм, яке супроводжується читанням молитов, Апостола Євангелія.

249. Єлеєпомазання – обряд, що здійснюється під час цілонічного бдіння, коли священик хрестоподібне помазує єлеєм чоло парафіян, котрі підходять до нього після поклоніння Іконі свята.

250. Єлей – освячена оливкова (або інша рослинна) олія, що використовується для помазання та інших церковних обрядах. Це знак Божого благословення.

251. Єлей − олива (чи інша рослинна олія), яка вживається.

252. Єлисій — біблійний старозаповітний персонаж; за переказами (III і IV Книги Царств) — пророк, учень Іллі. Життя його відносять на 850— 800 рр. до н. е.

253. Єпархія – територія в церковному підпорядкуванні архієрея. Розділяється на благочиння, кожне з яких складається з декількох парафій.

254. Єпископ (з грецької – той, що наглядає) – архієрей, вищий духовний чин у Християнській Церкві, головний пастир єпархії. має владу здійснювати всі таїнства, включаючи таїнство висвячування на диякона і на ієрея та рукопокладанням передавати цей дар іншим..

255. Єпітимія – лікування духовне, таке, що призначається священиком віруючим. Може полягати в посту, посилених молитвах земних поклонах і таке Інше

256. Єпітрахиль (гр. – на шиї) – приналежність священицького одягу: довга, широка стрічка, що надягається на шию. Кінці її скріпляють ґудзиками і спускаються на груди, доходячи майже до землі і є відзнакою ієрейського сану.

257. Єресь (грецьк. – вибір) – псевдовчення, що суперечить ученню православної церкви

258. Єресь жидівствуючих – єресь жидівствуючих – єресь, що проникла до Московської держави в 15 ст. Першим розповсюджувачем був єврей Схарія (Захара), що приїхав з-за кордону. Єретики заперечували Святу Трійцю, таїнство причастя, ікони, чернецтво і духовну ієрархію, тобто фактично заперечували православну церкву. Послідовникам своїм єретики вселяли думку про їх «вибраність», чим привернули до своїх рядів чимало знатних людей і навіть декількох представників вищого духівництва.
У 1487 році архієпископ Новгородський Геннадій почав боротьбу з жидівствуючими І добився скликання Церковного собору, який рішуче засудив єресь. У 1491 році тому ж Геннадієві вдалося скликати новий собор, який піддав прихильників єресі з духівництва прокляттю. З того часу на допомогу святому Геннадієві приходить найбільший подвижник свого часу – святий Йосип Волоцький. До початку 16 ст. з єрессю було покінчено. Проте її відгомін – у вигляді спроб «відновити» реформувати православну церкву – час від часу виникають донині.

259. Єрусалим – головне місто стародавньої Палестини, місце, освячене життям, ученням, стражданнями, смертю, воскресінням і вознесінням Ісуса Христа.

260. Єрусалим — місто в Палестині, столиця давньої ізраїльсько-іудейської держави; вважається священим у християн, іудеїв і мусульман.

261. Жезл – символ духовної влади. Якнайдавніші зображення представляють Спасителя у вигляді Пастиря (Пастуха) з палицею в руці. З жезлом (палицею) зображалися і апостоли. З причини спадкоємності духовної влади жезл від апостолів перейшов до їх наступників – єпископів. Жезл в руці єпископа є символом його пастирського служіння.

262. Жертвопринесення – приношення вищим силам на знак подяки або як прохання про допомогу. У дохристиянські часи існувало у всіх народів, у всіх релігіях. Були навіть людські жертвопринесення, коли батьки приносили в жертву своїх дітей. Принесена Ісусом Христом жертва за все людство виключає необхідність принесення Богові яких-небудь жертва окрім безкровної, у таїнстві євхаристії на Його спогад.

263. Жертовник (предложение) - Предложение (теперішній жертовник) і сосудосховище (різниця) були в окремих приміщеннях (приділах) справа і зліва від вівтаря. Потім предложение стало поміщатися для зручності богослужіння в самому вівтарі, в його північно-східному кутку, зліва від Горнего місця, якщо дивитися з боку престола. Ймовірно, у зв'язку з цим змінилися декілька і назви святих місць вівтаря. Престол у старі часи завжди називався жертовником або трапезою. Так називали його святі отці та учители Церкви. І в наших Служебниках престол також має назву трапезної, та жертовником.
Праворуч від місця Горнего і зліва від престолу розташований жертовник, на якому здійснюється проскомидия. Біля нього зазвичай коштує стіл для поданих віруючими просфор і записок з іменами людей про здоров'я і про те, що упокоїло.
Спочатку вівтар полягав з престолу, який поміщався в центрі вівтарного простору, кафедри (седалища) єпископа і лав для духівництва (Горнєє місто), що розташовувалися проти престола біля стіни в півкрузі вівтарної абсиди. Пропозиція (теперішній жертовник) та сосудосховище (різниця) були в окремих приміщеннях (приділах) справа і зліва від вівтаря. Потім предложение стало поміщатися для зручності богослужіння в самому вівтарі, в його північно-східному кутку, зліва від Горнього міста, якщо дивитися зі сторони престолу. Ймовірно, у зв'язку з цим змінилися дещо і назви святих місць вівтаря. Престол в давнину завжди називався жертовником або трапезою. Так називали його святі отці й учителі Церкви. І в наших Служебниках престол іменується і трапезою, і жертовеником.
В давнину престолом називалася архієрейська сідниця на місці Горнем, що сповна відповідає земному значенню цього слова: це для престолу царська або княжа піднесена сідниця, трон. З перенесенням пропозиції, на якій здійснюється приготування хліба і вина для таїнства Євхаристії, у вівтар воно стало називатися в усній традиції жертовником, а престол став іменуватися местомом Горнім; власне жертовник (трапеза) отримав назву престол. При цьому мається на увазі, що ця таємнича духовна трапеза є як би троном (престолом) Небесного Царя. Проте в Статуті і богослужебних книгах як і раніше жертовник називається пропозицією, а престол носить також назву трапези, оскільки на нім лежать і з нього викладаються духівництву і віруючим Тіло і Кров Хрістови. Та все ж міцна традиція найчастіше трапезу іменує святим престолом Божим.

264. Заамвонна молитва – ця молитва читається перед закінченням літургії священиком, який спеціально для цього виходить через Царські врата і стає перед амвоном

265. Завіса – знаходиться за Царськими вратами і закриває їх з боку вівтаря.

266. Заговини – останній день вживання скоромної їжі перед постом.

267. Задонщина – літературний твір 14 ст. присвячений Куликовській битві, що прославляє її учасників і остаточну перемогу руської зброї, що стала, як вважав безіменний автор, відповіддю на всі попередні поразки Русі від кочівників.

268. Заздрість – роздратування або досада через чужі таланти, чужі успіхи, щастя; бажання оволодіти чимось, що належить Іншому. Гріх проти десятої заповіді Божої. Одна з основних рушійних сил бунтів і революцій.

269. Закомара – напівкругле завершення верхньої частини стіни церковної будівлі.

270. Закон Божий – релігійне вчення, що викладає своїм послідовникам обов'язкові правила життя і діяльності. Як навчальний предмет складається з катехізису, Священної історії, історії церкви, церковних молитов, пояснення богослужіння

271. Заповіт – союз Бога з людиною, договір, угода.

272. Заручення – обряд, котрий передує таїнству шлюбу (вінчання). Давньоруська назва пов'язана або з тим, що священик сполучає руки жениха і нареченої, або від слова «обруч» – обручки, оскільки тим, хто заручається, надягають обручки.

273. Заупокійні богослужіння – спеціальні богослужіння, присвячені поминанню покійних і посилені молитви про дарування їм милості Божої і Царства Небесного: панахиди, літії і відспівування померлих.

274. Захарія — біблійний новозаповітний персонаж; священик єрусалимського храму, батько Йоана Хрестителя (Предтечі).

275. Злозичливість – гріх: бажання зла, біди, шкоди.

276. Злораднісіь – гріх: радить через чуже горе, напасті, біди.

277. Знаменниц розспів – якнайдавніший з церковних розспівів, найголовніший серед них. Назва походить від слова "прапор" яким іменувалися стародавні без лінійні нотні знаки, схожі на прапорці, що служили для запису розспіву.

278. Знамення – знак, явище природи або диво, що посилається Богом для віщування або підтверджень чого-небудь.

279. Знамення хресне – зображення хреста рухом руки для осеніння себе або кого-небудь.

280. Зовнішня людина – той, хто думає тільки про зовнішні, матеріальні, потреби і блага життя, і не піклується про життя духовне.

281. Зосима — християнський святий, життя якого традиція відносить до VI ст. Як розповідає легенда, він зустрів Марію Єгипетську, котра довгі роки в Йорданській пустелі спокутувала своє грішне життя; прикривши її голизну власною одежою, Зосима вислухав Маріїну сповідь і став свідком її чудес; через два роки він знайшов Марію мертвою і поховав її з допомогою лева, що вийшов з пустелі.

282. Зоя — свята мучениця (пам'ять 18/31 грудня). Постраждала за віру Христову разом зі святим мучеником Севастіаном

283. Зухвалість – тяжкий гріх, що проявляється в брутальних, різких словах, нахабних, безсоромних учинках, вільному, нестриманому поводженні.

284. И́нок (от слав.: иной - одинокий, другой) - русское наименование монаха,


285. Іаков, Ізраїль — біблійний старозаповітний персонаж, син патріарха Ісаака і Ревеки, онук патріарха Авраама; родоначальник «дванадцяти колін» давніх євреїв.

286. Ігумен (грецьк. – ведучий) – чернець у сані священика, званням вище Ієромонаха, але нижче за архімандрита. Це титул управителя чоловічого монастиря.

287. Ієзекіїль — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

288. Ієрей − грецьке найменування священика.

289. Ієремія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

290. Ієродиякон – чернець у сані диякона.

291. Ієромонах – чернець у сані ієрея.

292. Ізмаїл — біблійний старозаповітний персонаж; син Авраама.

293. Ізраїль — за Біблією (Книга Буття, гл. 32, ст. 28), ім'я, надане богом патріархові Іакову і передане останнім своїм нащадкам; ним почали називатися всі «дванадцять колін Ізраїлевих», а згодом і давньоєврейське царство.

294. Ікона − містичні ворота у потойбічний світ, видиме зображення Ісуса Хреста, Пресвятої Богородиці, святих. Мистецтво ікони прийшло в Україну з Візантії, тому український іконопис дотримується канонів, розроблених Східною Церквою. Певні сюжети іконопису мають свої назви: Спас Нерукотворний, Пантократор, Одигітрія тощо.

295. Іконоборство – єресь, що виникла у Візантії в першій половині 8 століття, направлена проти шанування ікон. Засуджено 7-им Вселенським собором, що піддав іконоборців анафемі та встановив іконопочитання.

296. Іконографія (грецьк. – опис образу) – опис особливостей і канонів зображення певної особи або сюжету на іконах.

297. Іконопочитання – догмат Вселенської Церкви, встановлений на 7-ому Вселенському соборі. Вшановування ікон і поклоніння їм, за цим догматом, стосується не речовини ікони, не дерева і фарб, а того, хто зображений на іконі, отже, не має характеру ідолопоклоніння.

298. Іконостас (від грецької – місце, де стоять ікони) – перегородка, що відокремлює вівтарний простір і середню частину храму. Складається з ікон, розташованих ярусами. Число ярусів буває від трьох до п'яти.
У середині нижнього (першого) ярусу знаходяться Царські врата, праворуч від врат розташовані ікона Ісуса Христа та ікона святого або свята, якому присвячений храм. За іконами нижнього ряду з обох боків (у невеликих храмах і прибудовах тільки з одного) розташовані дияконські двері. Над Царськими вратами розміщується ікона Таємної Вечері.
Другий ярус знизу містить ікони дванаде-сятьіх свят.
Третій ярус – ікони Деісуса.
Четвертий – ікона Богородиці «Знамення» та ікони пророків.
Верхній, п'ятий ярус – ікона Трійці та ікони старозавітних праведників і праотців (Ав-раама, Ісаака, Іакова та ін.). Завершується іконостас розп'яттям.

299. Ікос – церковний спів, друга частина строфи акафісту, який прославляє подвиг святого або подію, що святкується. Називається так тому, що співалося в домах, де проводив ночі в молитві преподобний Роман Солодкоспівець, перший укладач ікосів. Розвиває тему, позначену в кондаку.

300. Ілітон – плат в який загорнено антимінс із зображенням положення покладеного у гробі Ісуса Христа, на кутах − чотирьох євангелістів, із зашитими в особливу кишеню частками святих мощей на час перебування на престолі під Євангелієм і розкривається під час літургії для здійснення пресуществління (перетворення) хліба й вина в Тіло й Кров Христову.

301. Ілля — біблійний пророк; борець проти поганства, яке за часів царя Ахава почало ширитися між євреями.

302. Іманентність (від лат. immaneо - бути у чомусь) - тс, що внутрішньо притаманне буттю; існування предмета пізнання у суб'єкті, що пізнає; у теології це Божа присутність у всьому і всюди.

303. Інок − узагальнююча назва ченців.

304. ІОЗІЯ. Осія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг Старого Заповіту.

305. Іоїль — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг Старого Заповіту.

306. Іпатіївський Троїцький монастир знаходиться у Костромі. Заснований бл. 1330 року на місці явлення Божої Матері татарському мурзі Четі (у святому хрещенні Захарії) – родоначальникові Годунових, які згодом багато сприяли благому стану обителі. Історичну популярність придбав перебуванням в нім Михайла Феодоровича Романова. родоначальника останнього царського роду, що саме тут у 1613 році погодився прийняти царську корону.

307. Іподиякон – служитель церкви, за становищем нижче за диякона. При архієрейському богослужінні Іподиякони одягають єпископа, підкладають йому під ноги орлеці – спеціальні доріжки, на які він повинен ставати, передають йому дикирій, трикирій, жезл тощо.

308. Іпостась (з грецької − сутність, основа) − поняття в християнському богослов’ї, що характеризує особливості кожної з трьох подоб єдиносущної божественної Трійці.

309. Ірмос (грецьк. – зв'язок, ряд) – різновид тропаря, що є зразком (моделлю). За його мелодійною формулою будуються Ікоси.

310. Ірод І Великий (бл. 73—4 до н. е.) — іудейський цар із 40 р. до н. е.; прийшов до влади з допомогою римського війська. У Новому Заповіті йому приписується винищення немовлят з метою позбутися щойно народженого месії — Ісуса Христа.

311. Ісаак — біблійний старозаповітний персонаж, іудейський патріарх, син Авраама; батько хотів принести його в жертву богові на знак безумовного підкорення господній волі, але ангел врятував Ісаака од смерті. Християнські теологи вбачають у жертвоприношенні Авраамом Ісаака прообраз жертвоприношення" богом-вітцем бога-сина.

312. Ісайя — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг Старого Заповіту.

313. Ісихасти (грецьк. – спокій, безмовність) – безмовники, мовчальники. їх поява сучасна до появи чернецтва. Найбільш повно теорії ісихазму було сформульовано святим Григорієм Паламою у 14 столітті.

314. Ісус Навін — біблійний персонаж, помічник і наступник Мойсея; очолив завоювання Ханаана для ізраїльських племен; герой старозаповітної Книги Ісуса Навіна, йому ж приписується й авторство цієї книги.

315. Ісус Сірах, син Сірахів — за біблійною традицією, укладач збірки повчальних афоризмів про поведінку людини в різних життєвих ситуаціях — старозаповітної «Книги Премудрості Ісуса, сина Сірахового».

316. Іуда — біблійний новозаповітний персонаж, один із дванадцяти апостолів — учнів Ісуса Христа, що за тридцять срібників зрадив учителя. Образ Іуди став уособленням зрадництва.

317. Іудея — край на півдні Палестини.

318. Іустин — християнський теолог і філософ, отець церкви; родом із Самарії; жив у Римі, де бл. 165 р. був замучений; автор грекомовного твору «Апологія християнства», присвяченого імператорові Антонію Пію.

319. Йоан Богослов — за християнськими переказами, найулюбленіший учень Ісуса Христа, апостол, автор одного із чотирьох канонічних Євангелій і Апокаліпсису.

320. Йоан Хреститель, Предтеча — біблійний новозаповітний персонаж, провістив прихід месії — Ісуса Христа, закликав народ до покаяння і морального очищення, охрестив Ісуса та його послідовників у Йордані; страчений за наказом правителя Галілеї Ірода Антипи.

321. Йоахим та Анна — біблійні новозаповітні персонажі, батьки Марії-богородиці.

322. Йона — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг Старого Заповіту.

323. Кадильниця (кадило) − металевий посуд на довгих ланцюжках із прорізною накривкою для куріння ладану під час відправи. Зазвичай такий посуд оздоблено дорогоцінним металом та коштовностями.

324. Кадіння в храмі – один із символів православного богослужіння. З апостольських часів здійснюється кадіння під час молитви. У металеве кадило на розпалене вугілля покладається запашна смола східних дерев – ладан. При згоранні він утворює благовонний дим – фіміам.
Спалювання жертв перед Богом з'явилося на Землі в найдавніші часи. Досить пригадати жертву праведного Авеля. Сам Господь в Старому Заповіті повелів Мойсееві зробити в скінії особливого жертовника для священного куріння ароматичних речовин. Волхви, що прийшли поклонитися Христу, серед інших дарів піднесли Богонемовляті ладан. Євангеліст Іоанн Богослов бачив в Одкровенні в Небесному храмі ангела, що приймає золоте кадило.
За тлумаченням святих отців, вогонь як речовина спалююча і зігріваюча зображав собою Божество. Тому вогонь кадильного вугілля знаменує Божественну природу Христа, сама речовина вугілля – Його людську природу, а ладан – молитви людей, що приносяться Богові. Кадило є образом Богоматері, що вміщає Христа. У багатьох молитвах Пречиста називається кадилом благовонним.

325. Каїн — біблійний старозаповітний персонаж, син Адама і Єви; убив свого брата Авеля.

326. Калатало (тріскачка) – дерев'яний літургійний пристрій, що складається з молоточка, підставки та ручки. Від Великого Четверга (після гімну Слава во вишніх Богу) калаталом користуються замість дзвіночків під час літургії на знак скорботи за померлим Христом.

327. Канон − встановлене та узаконене церквою правило, догмат.

328. Канонізація − проголошення кого-небудь святим.

329. Канонік − у католицькій та англіканській церквах священнослужитель єпархіального кафедрального собору, член капітулу.

330. Канонічне право − сукупність рішень церковних соборів і постанов Римських пап. Визначає організацію католицької церкви, порядок відправлення.

331. Кантор (лат. cantare – співати) – Музикант, що має відповідну освіту і відповідає за літургійний спів, керує церковним хором і співаками, що виконують григоріанські хорали, зазвичай він є також органістом. Кантор − у католицькій церкві − півчий; у протестанській − учитель церковних співів.

332. Капелан − католицький військовий священик.

333. Каплиця − невелика споруда без вівтаря для відправ і молитов.

334. Караїми — іудаїстська секта, послідовники якої заперечують авторитет рабінів у визнанні моральних та догматичних істин і тлумаченні закону Мойсея. Деякими рисами свого віровчення вони близькі до протестантів, зокрема кальвіністів. Караїми скептично ставляться до релігійних звичаїв і традицій, спираючись на буквальне тлумачення Біблії. Чимало караїмів у XVI—XVII ст. жило на Волині.

335. Кардинал − вищий духовний сан у Католицькій церкві. Кардинали з-поміж себе обирають на конклаві папу Римського.

336. Кармеліти − католицький чернечий орден. Заснований у другій половини XII ст. в Палестині. Його назва походить від гори Кармель. У XVII−XVIII ст. монастирі кармелітів існували й на теренах Правобережної України.

337. Катехізис − церковний посібник, в якому у формі запитань та відповідей викладаються догмати і принципи християнської моралі.

338. Католицизм − один з головних (поряд з православ’ям і протестантизмом) напрямків у християнстві. Виник приблизно у IV ст. Формальним розходженням, яке викликало 1054 p. відмежування католицизму від православ’я було різне тлумачення поняття походження святого духу (у католицизмі не тільки від Бога-отця, а й від Бога-сина). Всесвітній центр католицизму − Ватикан.

339. Католікос − титул глави вірменської апостольської церкви, грузинської православної церкви, монофіситської церкви вірмен-католиків.

340. Кеноза (від грец. χενότης - робити порожнім, нищити) - у біблійній теології самоприниження Божого Слова - Ісуса Христа - від втілення аж до страстсй і смерті. У ширшому значенні - це кожна форма резинації для добра інших.

341. Керигма (від грец. κερϊγμα - провіщення, зміст пророкування) - у сучасному розумінні цей новозавітний термін означає слово, яке Церква проголошує в ім'я Бога спільноті вірних (проповідь) і окремій людині для "наиімнсння" і "побудови"; у біблійному значенні цс урочисте прилюдне проповідування спасіння, звсршснного Христом.

342. Киворій (лат. – чаша, келих), або потир – Літургійна посудина, призначена для зберігання в дарохранитель-ниці Гостій та роздавання їх вірним, які приступають до Святого Причастя. Його виготовляють з дорогоцінних металів і забезпечують накривкою.

343. Кирпан − титул єпископа й митрополита, звертання у католицькій і греко-католицькій церкві.

344. Кир-пан − титул єпископа й митрополита, звертання у католицькій і греко-католицькій церкві.

345. Клір − у християнській церкві узагальнена назва священнослужителів.

346. Клірос − підвищення перед іконостасом, на якому стоять півчі та читці.

347. Колядки − народні календарні обрядові пісні, що їх співають на Різдвяні свята.

348. Коморний, коморчий — селянин, який не має власного наділу землі і забудування, живучи при інших селянах.

349. Кондак − коротка церковна пісня, що славить Бога, Пресвяту Богородицю чи святих.

350. Конклав − зібрання кардиналів, яке скликається відразу після смерті Папи для обрання нового.

351. Консисторія − в руській православній церкві до 1917 р. орган управління й суду при єпархіальному архієреї. У католицькій церкві − наради з участю папи. У лютеранській церкві − орган окружного церковного управління.

352. Конфесія − належність до якоїсь церкви, релігійної організації, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру.

353. Конфірмація − право папи Римського затверджувати єпископів. У католицькій церкві − назва обряду миропомазання. У протестантизмі − обряд прилучення юнаків та дівчат 14-16 років до церкви.

354. Користолюбство — гріх накопичення, збирання багатства. Тягне за собою безліч інших тяжких гріхів.

355. Кредо − в католицькій церкві символ віри.

356. Ксьондз − польська назва римо-католицького священика.

357. Кти́тор (греч.: строю, приобретаю) – в Византии - человек,


358. Курія − верховна управа у Ватикан}.

359. Кустодія (лат. custodia – охорона, опікування) –Металева, засклена літургійна посудина, в якій на спеціальній підставці зберігається попередньо освячена велика Гостія для виставлення в монстранції.

360. Кюре − католицький парафіяльний священик у Франції, Бельгії та деяких інших країнах Західної Європи.

361. Лавра - назва деяких найважливіших великих чоловічих монастирів.
Початок житію в лаврах покладене у Єгипті; засновником цього виду чернечого життя були Макарий Старший, що жив у Скитській пустелі біля границі Єгипту з Ливией, і Аммон Египетский, оселився на Нитрийской горі. Лаври виявляли собою поєднання відлюдництва з гуртожитком. Кожний проживав окремо, в особливій келії. Келії, розкидані навколо пагорба або житла аввы, перебували на відомій відстані одна від іншої і розташовувалися у вигляді провулків у місті, звідки й сама назва – λαϋρα – дорога, провулок). Пустельники в перший і останній дні тижня збиралися разом для богослужіння. В інші дні зберігали безмовність. Якщо хто-небудь не приходив на загальні збори, повідомляли, що він хворий, і деякі із братій посилали для його відвідування. Життя в лаврах була набагато важча, ніж у киновиях, і до подвигу безмовності вже приступали не інакше, як підготувавшись до нього в киновиях. «Прийнявши в чернецтво, – говорить Кирилл Скифопольский, – жили спочатку в монастирі й виконували в ньому обов'язки іноків, а ті, які вже досягли деякої досконалості у подвижницькому житті, розміщалися в келіях».

362. Лавра (грецьк. «багатолюдне місце») – У ІV/-VІ ст. у Палестині так іменувалися монастирі, захищені стінами від нападів (наприклад, лавра св. Савви Освяченого). В Україні три лаври: Києво-Печерська (монастир з XI ст., лавра з 1598 р. У радянські часи двічі закривалася. Діє з 1988 р.), Свято-Успенська Почаївська (монастир XVI ст., лавра з 1833 р., діє) та Святогірська лавра в Донецькій області. У Росії – дві лаври: Троїце-Сергієва (монастир з XIV ст., лавра з 1744р. Перед війною була закрита. Діє з 1944 р.); Олександро-Невська (монастир з XVIII ст., лавра з 1797 р.). Перші лаври з'явилися у Палестині та Греції

363. Ладан (ймовірно, похідне від назви країни Ліван) – запашна, ароматична деревинна смола, що збирається з дерев і чагарників у східних країнах, спочатку з ліванського кедра, що, очевидно, дало назву одному з ароматів – ливан, яке в українській мові перетворилося на слово ладан. Ладан використовується при богослужінні. Він розпалюється на вугіллі, що горить у кадилі, металевій чашоподібній посудині, підвішеній на декількох ланцюжках і дає приємний запах.

364. Лазар — біблійний новозаповітний персонаж, брат Марії і Марфи, які гостинно приймали Христа; Ісус Христос воскресив Лазаря на четвертий день після його смерті.

365. Лампада (грецьк. – «світильник») – предмет обіходу для освітлення будь-якого приміщення. Джерелом освітлювання у такій лампаді була маслинова олія або бджолиний віск, що запалюються перед іконами, на престолі й семисвічнику.

366. Лари — у римській міфології духи-охоронці домашнього вогнища; переносно — домашнє вогнище, дім.

367. Левкас (грецьк.) – білий ґрунт для іконного живопису. Складається з товченої крейди (або гіпсу) і клею. Наноситься поступово, багатошарове на поверхню дошки, призначеної для написання ікони. Поверхню левкасу ретельно шліфують.

368. Левятан, Левіафан — «великий кит», біблійний образ: небесний дракон, котрий спричинює затемнення Сонця і Місяця; в давньоєврейських і європейських середньовічних віруваннях — демонічне чудисько.

369. Легат Папський − титул вищого рангу дипломатичних представників Папи Римського.

370. Лекціонарій (лат. lectio – читання) – Літургійна книга, в якій містяться читання, тобто фрагменти Старого і Нового Завіту (окрім Євангелії), що читаються або співаються перед Євангелією, а також Євангелія або псрикопи (фрагменти) Євангелії, передбачені на кожен день церковного року.

371. Лестощі – гріх: лукава догідливість, не щира похвала з корисливою метою.

372. Лжиця – подовжена ложечка з хрестом на держаці, вживана для причащання мирян.

373. Литургія Попередньоосвячених Дарів - богослужіння, під час якого віруючої пропонуються для причащения Святые Дары, освячені колись - на попередній повній литургии по чині св. Василия Великого або св. Иоанна Златоуста і зберігаються в ковчежце звичайно на престоле або (рідше) на жертвеннике.
VI Вселенский Собор 52-м правилом затвердив повсюдне здійснення Попередньоосвяченої літургії в будні дні Святой Четыредесятницы, щоб не позбавляти віруючого таємничого спілкування з Господом і разом з тим не порушувати поста й покаяння здійсненням урочистої повної літургії.
У послідуванні Попередньоосвяченої літургії втримуються такі особливості:
• у ній немає першої частини повної літургії - проскомідії
• літургія випереджається службою 3-ї, 6-ї й 9-ї години с Последованием изобразительных
• по отпусте образотворчих відбувається вечірня, яка заміняє початкову частину літургії оголошених (остання її частина є й у Попередньоосвяченої літургії)
• наприкінці вечерні (перед початком властиво чина Попередньоосвяченої) співається великий прокимен "Так виправиться молитва моя"
• на початку літургії вірних замість Херувимской пісні співається "Нині сили небесні"
• на літургії вірних немає молитов і пісень, що ставляться до готування й перекладання Святих Дарунків.
Авторство Літургії Попередньоосвячених Дарів.
У православній традиції починаючи з XVI в. Григорию Великому стійко приписується складання літургії Попередньоосвячених Дарів. Однак, незважаючи на широке поширення в пізніших пам'ятниках, у богослужбових рукописах після XVI ст. ця атрибуція не зустрічається (в агіографічних джерелах вона з'являється раніше, напр. у Синаксарі Berlin. Gr. 219, XII-XII–XIIIв.). У рукописах Євхологія та Служебника VIII-VIII–XV ст. літургія Попередньоосвячених Дарів або не має ніякої атрибуції, або приписується святителям Василю Великому, Єпіфанію Кіпрському, Герману I, патріархові Константинопольському. У візантійських тлумаченнях на літургію складання чина Попередньоосвячених засвоюється апостолам. За словами Ієрусалимського патріарха Досифея II (Нотар), «Попередньоосвячена літургія прийнята від спадкоємців апостольських і не є утвір Григорія Двоєслова».
Свідчення переатрибуції літургії присутні серед слав. пам'ятників, напр., у Служебнику XVI в., де чин Попередньоосвячених озаглавлений: Устав Божественої служби Попередньоосвячених святаго преподобного батька нашого святителя Епифания Кіпрського. Инииж поведуют зложеннеи быти їй Агкафаном тато Римським. І святогорцы повідають Григорія тата Римскаго виклад (Л. 70), а також у Варлаама Хутынского Служебнику, де аркуш, що містив зображення укладача чина Преждеосвященных, був у пізнішу епоху вилучений, мабуть, тому, що на ньому був зображений не Григорій Великий, а ін. святий.
Атрибуцію чина літургії Преждеосвященных Дарунків Григорію Великому варто визнати помилкової і по ін. причинах. По-перше, у західних литургических пам'ятниках, пов'язаних з ім'ям тата, немає ніяких збігів з молитвами візантійської літургії Преждеосвященных Дарунків, як немає й самої практики здійснення цієї літургії (якщо на Сході ця літургія заміняла повну літургію в мн. пісні дні, то на Заході подібний чин існував лише у Велику п'ятницю, але жоден з його текстів, у т.ч. і втримуються в Сакраментарии Григорія, не збігався з молитвами літургії Преждеосвященных Дарунків). По-друге, у часи Григорія Великого літургія Преждеосвященных Дарунків давно була відома в Константинополі («Великодня хроніка» згадує про деякі зміни в її чині під 615 г.) і взагалі на Сході, де крім константинопольського існували ієрусалимський і олександрійський чини літургії Преждеосвященных, що носили імена апостолів святих Иакова Праведного і Марка (або свт. Афанасия I Великого) відповідно, а також ряд сир. чинів з різними атрибуціями. «...Літургія Преждеосвященных,– містив церковний письменник прот. Григорий Смирнов-Платонов,– по походженню... належала Церкві Східної…і св. Григорію не було приписуване встановлення відомої в Православній Церкві великопісної літургії».
Причина появи атрибуції літургії Преждеосвященных Дарунків Григорию Великому неясна. Імовірно, вона виникла між XII і XV вв. у середовищі греч. духівництва Юж. Італії або на Афоні й була спочатку обумовлена або поданнями про визначальний вплив Трьох святителів (Василий Великий,Григорий Богослові Иоанн Златоуст) на правосл. богослужбову традицію (впосл. ім'я Григорія Великого замінило собою ім'я свт. Григорія Богослова, що дійсно названий автором літургії Преждеосвященных у рукописних Евхологиях XVI в., або опосередкованим знайомством греків Юж. Італії й Афона із зап. традицією, де чин меси міг атрибутироваться ап. Петру або Григорію Великому, і, головне, тим, що з ім'ям «тата Римського Григорія» (насправді не Григорія Великого, а св. Григория II) зв'язувалося встановлення практики робити Великим постом повну месу (впосл. ім'я Григорія Великого як автора чина меси або як ініціатора здійснення повної меси в будні дні поста перейшло на чин літургії Преждеосвященных). Можливо, також вплинув і факт наявності напоминающего літургію Преждеосвященных Дарунків чина в описі богослужіння Великої п'ятниці саме в Сакраментарии, що носить ім'я Григорія Великого Остаточному приписуванню Преждеосвященной літургії авторству Григорія Великого сприяло поширення в правосл. світі в XVI-XVI–XVIIвв. венеціанських видань богослужбових книг, виконаних по южноитал. рукописах і утримуючій цій атрибуції.
У суч. рос. (а також залежних від рос. традиції) виданнях богослужбових книг атрибуція літургії Преждеосвященных Дарунків Григорию Великому зберігається. Серед звичайних молитов священика наприкінці служби літургії Преждеосвященных Дарунків совр. рос. Служебник пропонує читати тропарь Григорію Великому; це не особливий тропарь Григорія Великого, як у складі вдячних молитов згідно рос. виданням Молитвослова, а загальний тропарь святителеві); ім'я тата входить до складу отпуста літургії; включене до складу московського видання Минеи 1978–1989 гг. последование Григорія Великого (воно відсутній у першодруковані й синодальні рос. виданнях Міней, спочатку було відомо лише по рукописах южноитал. походження, а в Мінею потрапило за допомогою одного з рукописів Пантелеимонова монастиря на Афоні) в одній зі стихир прямо приписує Григорію Великому складання літургії Преждеосвященных Дарунків.
У совр. греч. традиції атрибуція цієї літургії Григорію Великому в цілому відкинута в першу чергу через позицію патріарха Ієрусалимського Досифея, аргументовано отрицали авторство тата, а також завдяки авторитету складеного прп. Никодимом Святогорцем канонічного збірника «Пидалион», де ця атрибуція відкидається на підставі свідчень свт. Симеона, архиеп. Фессалоникийского й патріарха Досифея. Тому, згідно совр. греч. виданням Евхология, Литургиария й Архиератикона, ім'я Григорія Великого не вимовляється на отпусте наприкінці літургії Преждеосвященных Дарунків, а тропарь йому не читається ні в складі священникових молитов наприкінці служби, ні в складі вдячних молитов по Причащанні. Последования Григорія Великого, аналогічного, що втримується в московському виданні Мінеї 1978-1989 р., греч. видання Міней не містять, а з офиц. минейной редакції житія тата вказівка про складання їм Преждеосвященной літургії виключено.

374. Лихослів'я – використання в розмові лайливих, брудних І брутальних слів, один з найпоширеніших гріхів серед невіруючих: людина віруюча, що звикла до молитовного спілкування з Богом і котра знає, що Бог чує все, що ми говоримо, і відає всі наші думки, не може образити мерзенним словом слух Господа або Богородиці. «Ніяке гниле слово та не виходитиме з вуст ваших», – навчав апостол Павло (Послання до Єфесян 4,29).

375. Лімб (від лат. Limb us – облямівка, обрамлення).
1) Видимий край диска Сонця, Місяця, планети.
2) Відповідно до подань католиків, один з країв Ада, де немає мучень, але й немає насолоди присутністю Бога. Це навчання виникло як результат спроби примирення Божого милосердя з навчанням Августина про неможливість порятунку для нехрещених дітей.
Концепція лімба виникла в XIII столітті. В "Божественній Комедії" Данте зобразив лімб як місце, де померлі діти перебувають у блаженстві, однак позбавлені присутності Бога. "Діти, що вмерли до хрещення, попадають у лімб, де вони не насолоджуються присутністю Бога, але в той же час і не страждають. Через первородний гріх, і тільки із-за нього, вони не заслуговують раю, так само як пекла або чистилища", - писав в 1905 року папа Римський Пій X.
Міжнародна богословська комісія, засідання якої проходило в Римі в листопаді 2005 р., збиралася рекомендувати Бенедикту XVI офіційно оголосити концепцію лімба "богословськи некоректної". Більшість сучасних католицьких теологів склоняються до думки, що нехрещені діти попадають на небеса.
Очевидно, що Папа погодиться з висновком Комісії, тому що сам є супротивником ідеї лімба. Ще в 1984 році, будучи префектом Конгрегації віровчення, кардинал Ратцингер заявив в одному з інтерв'ю: "Як богослов, а не як глава Конгрегації, я б відмовився від навчання, що завжди було не більш ніж богословською гіпотезою".

376. Лінощі – один із найпоширеніших гріхів.

377. Літанія (грец. - молитва) - у католицькому богослужінні псалмодична пісня із благанням до Господа про прощення гріхів, або до Богоматері й святим про заступництво. Літанія виконується в храмах і під час процесій. В англіканській Церкві літанії мають більше розвинену вокальну форму при участі хору.

378. Літія - у буквальному значенні означає посилене моління. У деяких випадках літія відбувається поза храмом і з'єднується з молебним співом і хресним ходом: чин цієї літії перебуває у Великому требнику (гл. 79-81) і в книзі молебних співів. Літія на великій святковій вечерні відбувається звичайно в притворі або на середині храму. Крім того, літія відбувається при поминовінні покійних; чин цієї літії у Типіконі (гл. 9) і в Служебнику.
Основні складові частини літії: священик у єпитрахилі, скуфії або камилавці й диякон з кадильницею, поклонившись святому престолу, виходять із вівтаря північними дверима в притвор і стають особою до вівтаря. Диякон у цей час робить кадіння храму і тих, що моляться, хор співає стихири на літії з Мінеї або Тріоди. При соборному служінні всі службовці в єпитрахилях виходять північними й південними дверима. Стихири на літії співаються в наступному порядку: стихири храму, стихири святому, "Слава, і нині". Тільки святкові стихири (літійні, без стихирів храму) співаються на всі двунадесяті свята. Далі йдуть ектеніі про потреби, що моляться зі співом хору "Господи, помилуй". На цілонічному пильнуванні, коли буває літія, відбувається благословення хлібів, пшениці, вина і єлею. Чин відбувається на середині храму, у столика з п'ятьма хлібами, пшеницею, вином і єлеєм, які приносяться сюди перед співом стихир на стиховні.

379. Літія (грецьк. – старанна молитва) – частина цілонічного бдіння, іноді (у випадках громадських лих або у спогадах про них) може служитися поза храмом, з'єднуючись з молебнем або хресним ходом. Для моління про померлих встановлений особливий рід літії: вона входить до складу панахиди, але може служитися самостійно як коротке заупокійне богослужіння. На літії освячують хліб, пшеницю, вино й єлей.

380. Літургика - наука про богослужіння християнської Церкви. Найменування своє ця наука одержала від однієї із церковних служб - Літургії. Таке зближення понять, нерівних по обсязі, пояснюється як з етимології слова літургія (грец. "суспільна справа"), так і з історичного слововживання, у якому тим же словом позначається й вся сукупність богослужбових дій, обрядів і форм, тобто все богослужіння й окремі форми його. У власному й найближчому змісті Літургією називається церковна служба, на якій відбувається Таїнство Євхаристії. Але Євхаристія - це осередок усього християнського богослужіння, тобто Богослужіння по перевазі. Звідси літургика - це наука про богослужіння взагалі, як справі суспільному, церковному й про форми його. Завдання православної літургики полягає в тому, щоб представити Богослужіння Православної Церкви у тому виді і змісті, як його робить і розуміє Православна Церква.
Літургика по своєму предмету належить до області практичного богослов'я, що розробляє взагалі всю практичну діяльність як Церкви, так і окремих її членів, причому в цій діяльності духівництво, по своєму положенню в церковній громаді, приймає якщо не виняткову, то переважну участь. Але ця діяльність може бути представлена і як збори та приведення окремих осіб у церковну громаду, і як духовне дійство й споспешествування церковного життя в громаді, що виявляється в певній і зв'язній формі церковного богослужіння або в більш вільній формі церковної співбесіди, як піклування про душу кожного члена приходу. Ця практична діяльність визначається й охороняється всією церковною організацією, де кожний член Церкви повинен діяти на своєму місці й сприяти успішному досягненню мети християнського життя - наживання Духа Святого. Звідси розвивається цілий ряд практичних богословських наук, з яких перша має справу з релігійним вихованням - пастирська педагогіка, друга - з богослужінням - літургика, з її сутністю й формами, третя - із сутністю й формами проповіді - гомілетика, четверта - із приватним керівництвом віруючих до порятунку - пастирське богослов'я й, нарешті, п'ята - із устроєм Церкви й церковного життя - канонічне право.
Літургика перебуває в найтіснішому зв'язку з областю теоретичного богослов'я, що розкриває віровчення Православної Церкви, тому що християнське богослужіння цілком ґрунтується на вірі й виявляє собою зовнішню сторону релігії, наочне зображення її догматів, моральних істин і священних спогадів. Таким чином, християнське віровчення й моральність - це корінь і зміст богослужіння. Звідси й літургика перебуває в найближчому відношенні до догматичного й морального богослов'я.
Літургика звичайно розділяється на дві частини: загальну й приватну. Богослужіння може розглядатися із двох сторін: як установа церковна (інститут) і як властива церковна діяльність (практика). Коли богослужіння розглядається як установа, тоді літургика охоплює:
1) основні положення, згідно яким воно існує, а саме: а) загальне поняття про богослужіння й частка про християнське богослужіння; б) фактичне походження новозавітного богослужіння, як установлення Божественного; це положення допускає розрізнення існування богослужіння старозавітного, установлення самого новозавітного богослужіння й нарешті - історичного утворення останнього; в) мета, для якої і по який існує християнське богослужіння, і г) зміст його, як виправдання.
2) Загальні літургічні форми, у яких і через які воно розкривається, а саме: а) складові частини богослужіння; б) священнодійства, уживані при ньому; в) обличчя, що роблять богослужіння; г) приналежності, необхідні для здійснення богослужіння. Коли богослужіння розглядається як діяльність Православної Церкви, тоді Л. повинна представити сам образ його здійснення, згідно з визнаним та розрізненням, що вказується нею самою, у ньому пологів і видів. У такий спосіб літургика ділиться на дві частини, які по основному змісту своєму називається загальна й приватна.
Головними джерелами, з яких літургика бере свій зміст, служать: а) Священне Писання, що представляє нам первісне встановлення християнського богослужіння й перша поява його в християнському суспільстві, б) Писання батьків і вчителів Церкви, а також інших сучасних їм нехристиянських письменників стародавності. Звідси запозичується ряд свідчень про поступовий розвиток богослужіння й про розуміння його змісту й значення в першохристиянські часи, в) Правила святих апостолів, святих батьків Всесвітніх і Помісних Соборів, що входять до складу так званої Книги правил. У них укладене законодавство Церкви як щодо різних сторін церковного життя й діяльності взагалі, так і щодо предмета богослужіння зокрема, г) Богослужбові книги, у яких Церква в різні часи містила порядок (чинонаслідування) богослужіння й визначила образ і зміст його здійснення, д) Загальна церковна практика, у якій збереглося багато чого з того, що не зробилося надбанням писемності, але, увійшовши в усний Переказ Церкви, служить часто єдиним засобом тлумачення змісту й значення тих або інших форм богослужіння.
Найважливіші допоміжні науки для літургики це суть: церковна археологія й історія. Перша має справу взагалі з побутовим життям суспільства й Церкви, як вираженням життя духовної у всій її сукупності й зображенням її по збережених пам'ятниках як письмових, так і, особливо, монументальних. Для літургики має значення як загальна, так і, особливо, давньоєврейська й християнська церковна археологія: перша - через тісний зв'язок богослужбового життя древнього Ізраїлю з побутової користується даними; другий для визначення як походження, так і значення багатьох богослужбових форм Православної Церкви. Що стосується історії, властиво церковної, то вона обіймає всі сторони церковного життя християнської громади, у тому числі й богослужбову, і з цієї сторони надає важливу допомогу літургика.

381. Літургійні шати – предмети одягу – католицький священик, а також миряни, котрі виконують різні функції під час літургії (лектор, міністранти), одягають на час священнодійства особливе вбрання -літургійні'шати. Це є знаком того, що вони діють не як приватні особи, а як особи, які виконують церковну місію (завдання). Літургійні шати походять від святкового вбрання пізньої античності. Одяг католицького священика для Святої Меси складається із таких частин: гумерал (лат. humerale – накидка), що походить із древньої шийної хустки і покриває шию та плечі; альба (лат. alba – біла), або підривник – біле, лляне, довге (до кісточок) вбрання, яке підперізують цингулум, або паском (лат. cingulum – шнур, пасок), білим або кольору літургійних шат, що передбачений на цей день; стула, або єпитрахиль (лат. stola -довге вбрання) – завширшки з долоню, прикрашена стрічка, що є ознакою священицького служіння й надівається на літургійні шати (альбу або стихар) або під них (під орнат); ризи, або орнат (лат. ornatus – вбрання) – найчастіше художньо оформлений верхній одяг, що походить від римського плаща. Єпископи та абати носять митру як літургійний головний убір. Під час деяких богослужінь, вечірні, похорону й інших літургійних священнодійств, наприклад хрещення, духовні особи одягають на сутану стихар (комжу), а на нього – стулу. Під час деяких літургійних священнодійств (процесії на свято Божого Тіла, під час благословення Пресвятими Дарами, вечірні, похорону) священик одягає Kany (лат. capere – огортати, покривати), півкруглий плащ, що застібається на грудях на пряжку і накидається на стихар.
Літургійні шати мають колір, який відповідає певному періоду літургійного року. Літургійними вважаються такі кольори: фіолетовий (в період Адвенту і Великого Посту), білий (на Різдво та Пасху), червоний (на Велику П'ятницю, Зіслання Святого Духа і свята мучеників), зелений (для решти часу церковного року). Під час Святої Меси за померлих є припустимими фіолетовий та чорний кольори. Коли священик сповідає, він надіває фіолетову стулу.

382. Літургіка – наука про богослужіння християнської церкви.

383. Літургія (грецьк. – загальна (спільна) справа, служба) – найголовніше богослужіння християнської церкви. Встановлена Самим Ісусом Христом на Таємній Вечері. Центральним моментом літургії є таїнство євхаристії – перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христову. В даний час служаться три варіанти літургії: літургія Іоанна Златоуста – служиться майже весь рік; літургія Василя Великого – служиться десять раз на рік: напередодні свят Різдва Христового і Богоявлення, вдень пам'яті святого Василя Великого 1/14 січня, в 1-шу, 2-гу, 3-тю, 4-ту і 5-ту неділі Великого посту, у Великий (Страсний) четвер і суботу; нарешті, літургія Дарів Передосвячених, складена святителем Григорієм Двоєсловом у 6 столітті, – здійснюється тільки Великим постом.

384. Літургія (греч. буквально "спільна справа") - головне із храмових богослужінь, під час якого відбувається таїнство Євхаристії (причащання).
У цей час у православній церкві відбуваються літургії трьох чинонаслідувань:
• Літургія Іоанна Златоуста
• Літургія Василя Великого
• Літургія Попередньоосвячених Дарувань - особливий чин причащання в день Великого Поста раніше освяченими на повній Літургії Дарами.
У ранньохристиянські часи існували й інші послідовності літургії, які із часом практично вийшли з богослужбового вживання (у т.ч. літургія апостола Марка), яка здійснювалася в Олександрії до XII ст., коли була замінена візантійським чином). Літургії Василя Великого і Іоанна Златоуста ґрунтуються на древній літургії, складеної, за переказом апостолом Іаковим, яка була в IV ст. перероблена відповідно св. Василем Великим і св. Іоанном Златоустом (надалі чини Василя Великого й Іоанна Златоуста доповнювалися й розвивалися, так наприклад, у V ст., у чин літургії був введений спів трисвятого і Символу віри, а пізніше - Херувимського). Тому загальна побудова літургій однакова, розходження стосуються переважно молитов євхаристичного канону (літургія Василя Великого більш тривала).
Поза Великого поста літургія Іоанна Златоуста відбувається в усі дні року, крім тих днів, коли відбувається літургія Василя Великого; Великим постом літургія Іоанна Златоуста відбувається в суботні дні, у свята Входу Господнього в Єрусалим і Благовіщеня (якщо Благовіщеня не припадає на дні, коли відбувається літургія Василя Великого).
Літургія Василя Великого відбувається напередодні свят Різдва Христового і Богоявлення (якщо вони доводяться на неділю або понеділок, то в саме свято), у день пам'яті св. Василя Великого (1 січня), у неділі Великого посту, у Великий Четверток і Велику Суботу.
Чин літургії складається із трьох частин:
• проскомідії (підготовчої),
• літургії оглашенних (на якій дозволяється бути присутнім оглашенним)
• літургії вірних (на якій оглашенним не дозволяється бути присутнім).
Літургія оглашенних складається з наступних основних частин (за винятком малих ектеній і т.п.): літургійного благословення, великої ектенії, співу антифонів (або образотворчих псалмів), хрестологічного гімну "Єдинородний син", "блажен"(у неділі), входу з Євангелієм, співу тропарєй і кондаків, Трисвятого, прокімна, читання Апостола, алилуарія, читання Євангелія, ектенії сугубої й про оглашенних.
Літургія вірних складається з: ектенії, Великого входу при співі херувимської пісні (у дні Великого Четверика і Великої Суботи замість херувимської співаються відповідно "Вечері Твоєя" і "Так мовчить усяка плоть"), благальної ектенії, Символу віри, євхаристичного канону, благальної ектенії, молитви "Отче наш", причащання священослужителів біля олтарю (під час співу причасної), причетна мирян, мирян ектенії, заамвонної молитви, Псалма 33, отпусти.
У дні Великого Четверику й Великої Суботи, а також у сочельник Різдва і Хрещення, літургія Василя Великого відбувається в з'єднанні з вечірньою: вечірня відправляється до читання паремій, потім читаються літургійні Апостол і Євангеліє і вже далі відбувається літургія звичайним чином.

385. Лот — біблійний старозаповітний персонаж, племінник Авраама; бог пощадив його при зруйнуванні грішного міста Содома. Жінка Лотова порушила заборону дивитись на палаюче місто і перетворилася на соляний стовп. Дочки Лотові, прагнучи продовжити рід, сп'янили Лота і зачали від нього синів — Моава і Аммона — родоначальників племен моавитян і аммонитян.

386. Лукавство – гріх: брехливість, хитрість, підступність, нещирість, удавання, злонаміреність.

387. Лютерани — послідовники лютеранства, протестантського віровчення, яке виникло в першій половині XVI ст. в Німеччині на основі реформаційних ідей Мартина Лютера (1483—1546). Лютер висунув принцип «виправдання вірою», згідно з яким «спасіння» досягається не за посредництвом церкви, не «добрими ділами», а тільки особистою вірою. Лютерани реалізують вимогу «дешевої церкви», гранично спростивши обрядність. Вони вважають, що людська природа зіпсована першородним гріхом, а тому люди здатні тільки на зло і цілком залежні від божого милосердя.

388. Лютеранство − один з напрямків протестантизму. Виникло в XVI ст. у Німеччині під час Реформації на основі вчення М.Лютера. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духівництва).

389. Ляік (від грец. λαός - народ) - людина некомпетентна, необізнана в певній галузі діяльності; світська людина, що не має свячень, мирянин.

390. Ляікат - (від грец. λαός - народ) - сукупність мирян-католиків під керівництвом та управлінням церковної ієрархії.

391. Ляіцизація - процес, який характеризується виходом з-під влади духовенства; ставання світським; це прийняття у Церкві та тій чи іншій релігії нової позиції, відповідної до тенденцій певного часу, з одночасним виходом з віри та нехтуванням морального життя.

392. Малахія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

393. Манасія — біблійний старозаповітний персонаж, іудейський цар з 697 р. до н. е., відзначався жорстокістю, переслідував пророків і служителів Єгови, підтримував ідолопоклонство. При ньому було замучено пророка Ісайю. Потрапивши у полон до ассірійського царя Есаргаддона, Манасія покаявся і після повернення на трон намагався спокутувати свої гріхи (II Параліпоменон, гл. 33, ст. 1—20; IV Книга Царств, гл. 21, ст. 1—18).

394. Марко — за християнськими переказами, учень ап. Петра, автор одного із чотирьох канонічних євангелій, яке оформилося не раніше середини II ст.

395. Марновірство — ухилення від чистого духу справжньої віри, зрада Богові — небезпечний фіх, що виявляється у віруванні в прикмети, ворожіння, «віщі» сни, замовляння, астрологічні прогнози. Про згубність марновірств мовиться ще в Старому Заповіті. У новозаповітні часи церква завжди надзвичайно строго карала за марновірство. А за Морським статутом Петра І за релігійне марновірство карою була навіть страта.

396. Марс — у римській міфології бог війни, військового «мистецтва».

397. Мартиролог − списки мучеників, сформованих календарне за датами їхньої смерті на весь церковний рік збірки оповідей про мучеників, що постраждали за віру. Найдавніший мартиролог датують IV ст. З часом мартирологи стали включатися до складу місядесловів, що містили відомості й про інших святих.

398. Масони – міжнародна мережа таємних організацій, що ставлять за мету повне оволодіння світом. Може прикриватися видимістю добродійної діяльності, опікуванням про науку і мистецтво. Насправді є рухом відверто сатанинського толку і головного свого ворога бачить в християнській церкві.

399. Матфей — за християнськими переказами, один із апостолів; йому приписується авторство першого канонічного євангелія; до того, як став апостолом, був збирачем податей біля Генісаретського озера, що вважалося найпринизливішим для іудея суспільним становищем.

400. Махабеорум (Маккавеїв) книги — неканонічні книги Старого Заповіту, виникнення яких датується II і І ст. до н. е.; назва походить від імені давньоєврейської родини, члени якої очолювали в 60-х рр. II ст. до н. е. повстання проти Селевкідіе; у цих книгах розповідається про повстання та зв'язані з ним події.

401. Мериторичний (від лат. meritus - заслужений) - той, що стосується суті предмету чи справи, протилежний до формального.

402. Меса − богослужіння (літургія) в католицькій церкві. У месі чергується читання молитов з церковним співом у супроводі органу. Закінчується меса обрядом причащання.

403. Месал (лат. missale) – Літургійна книга, до складу якої входять усі тексти (месальні формули) і вказівки, необхідні для відправлення Святої Меси. До Тридентського Собору використували багато месалів. У 1570 р. в цілій Католицькій Церкві було запроваджено Missale Romanum. В 1970 р., після II Ватиканського Собору, опубліковано новий Месал.

404. Месія − спаситель; посланий Богом на землю.

405. Методисти – послідовники англо-американської протестантської секти, що зародилася в 1729 році в Оксфордському університеті (США).

406. Милосердя – висока чеснота: діяльне співчуття і конкретно виражена доброта стосовно тих, що мають потребу, обтяжених і стражденних.

407. Миро – благовонна пахуча олія, що містить велику кількість ароматичних речовин. У країнах Сходу з якнайдавніших часів використовувалося для умащения тіла померлого. У православній церкві святе миро, освячену єпископом раз на рік (у Великий четвер) (зазвичай – Патріархом), використовується для здійснення таїнства миропомазання

408. Миряни – пересічні віруючі.

409. Митар – складальник мита (податку, податі).

410. Митра – багато прикрашений парчовий головний убір з невеликими іконами, який під час богослужіння надягають архієреї, архімандрити і нагороджені нею священики.

411. Митрополит − архієрей. Висока духовна особа, що стоїть на чолі митрополії, вище звання православного чи католицького єпископа.

412. Мінея (від грецького − місячник) − книга, що містить молитви і гімни святих у порядку днів їхнього святкування. Четьї − Мінеї − життєписи святих, розташовані у календарній послідовності.

413. Міністрант (лат. ministrare – прислуговувати), служка – Юнаки і хлопчики, а іноді й дівчатка, котрі прислуговують священикові під час літургії, а також допомагають дбати про порядок і чистоту в храмі та приготовляти літургійні шати і вівтар до Святої Меси та інших богослужінь.

414. Місіонер − проповідник слова Божого.

415. Місіонерство – діяльність церковних організацій щодо розповсюдження релігії

416. Місцевий ряд – нижній ярус Іконостасу, в якому розміщені ікони Із зображенням Спасителя (праворуч від Царських врат) і Богородиці (зліва від Царських врат), а також місцева ікона (друга праворуч від Царських врат), із зображенням святого або свята, в пам'ять яких освячений престол. У місцевий ряд входять північні й південні двері у вівтар, а також ікони, присвячені святам і святим, що особливо шануються в даній місцевості.

417. Міхей — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

418. Мовчальник – людина, що прийняла обітницю мовчання.

419. Мойсей — біблійний старозаповітний персонаж, пророк бога Ягве і засновник його релігії. За переказами, бог допоміг Мойсею вивести євреїв із Єгипту, з рабства у фараона, в Ханаан і дав йому на горі Сі най скрижалі з десяттю заповідями. Мойсей став законодавцем стародавніх євреїв. Йому приписується авторство п'яти книг Біблії, так званого П'ятикнижжя.

420. Молебінь – богослужіння, що має про хальний або подячний характер.

421. Молитва − усталений текст, який промовляється віруючим при звертанні до Бога, Ісуса Христа, Святого Духа, Пресвятої Богородиці, святих. Спілкування людини з Богом.

422. Молитва вірних (Вселенська молитва) – Особлива форма благання, в якій вірні під час Святої Меси або інших богослужінь заносять до Бога прохання в різних потребах (Церкви, мирян, які опинилися в скрутній життєвій ситуації, місцевої спільноти) або в особливих намірах (наприклад за миропомазаних, наречених, померлих). Молитва вірних складається із звернення, молитовного прохання, заклику і кінцевої молитовної формули.

423. Молитва Господня – молитва, яку Сам Господь Ісус Христос дав Своїм учням, коли вони просили Його навчити, як їм молитися:
«Отче наш, що єси на небесах!
Нехай святиться ім'я Твоє.
Нехай прийде царство Твоє.
Нехай буде воля Твоя,
як на небі, так і на землі.
Хліб наш насущний дай нам сьогодні.
І прости нам провини наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим.
І не введи нас у спокусу.
Але визволи нас від лукавого.
Бо Твоє царство, і сила, і слава на віки.
Амінь»
(Євангеліє від Матвія 6,9-13).

424. Молитва Ісусова – молитва Ісусові Христу: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мя, грішного».

425. Молитвослов – збірка молитов.

426. Молитовне правило – низка молитов, які щодня читаються християнином.

427. Монастир (грецьк. – келія) − 1) громада ченців або черниць, які дотримуються певного статуту, спільно мешкають і ведуть господарство; 2) церква, будівлі й територія, які належать громаді ченців чи черниць.

428. Монах (грецьк. – самотній) – людина, що відмовилася від мирського життя ради служіння Богові і дала обітницю цнотливості, не стяжанія і послуху, чернець.

429. Монстранція (лат. monstrare – показувати), дароносиця – художньо оформлена, зазвичай дуже коштовна річ, якою користуються для виставлення та несення в процесії євхаристійного Хліба. Виставлення Пресвятого Таїнства походить з XII в. Монстранції з'явилися у XIII в. у зв'язку із встановленням свята Тіла Господнього. Спочатку для виставлення Пресвятих Дарів застосовували чашу.

430. Мощі – останки тіл святих християнської церкви, що зберігаються нетлінними.

431. Мусульманство – релігія, що виникла в Аравії на початку 7 століття. Засновник – Магомет, звідси інша назва віросповідання – магометанство. Віровчення викладене в Корані.

432. Мученик − особа, яка святістю свого життя свідчила про Христа, а також пролила кров за віру. Мученик – святий, що прийняв муки і смерть за віру в Ісуса Христа.

433. М'ясоїд – час, коли дозволено їсти м'ясо та іншу скоромну їжу.

434. М'ясопуст (Масниця) – тиждень перед Великим постом, коли вже забороняється їсти м'ясо, але дозволяється споживати сир, масло, молоко і рибу.

435. Набат – тривожний або застережливий дзвін, яким належало дзвонити в церквах при нападі ворогів, під час пожеж, сильних завірюх та інших лих.

436. Набедренник – довгастий прямокутник на довгій стрічці, що символізує Євангеліє – Слово Боже. Складає частину священицького одягу. Розташовується на правому стегні поверх підрясника.

437. Нагірна проповідь – проповідь Ісуса Христа про блаженства (див. Заповіді блаженства), в якій виражена суть Нового Заповіту і його відмінність від Старого Заповіту. Вимовлена була на горі недалеко від озера Галілейського услід за скликанням дванадцяти апостолів.

438. Надія – свята діва (див. Віра, Надія, Любов і мати їхня Софія).

439. Надія – упевнений погляд в обіцяне Богом майбутнє, яке настане услід за кінцем світу. Допомагає християнинові уберегти себе від смутку та відчаю і серед найважчих життєвих випробувань зберігати в душі любов і радість.

440. Назарянин – житель Назарета. Це прізвисько в принизливому сенсі євреї прикладали до Ісуса Христа, що походив з цього маленького містечка, що зневажалося.

441. Наличник – декоративне обрамлення віконного або дверного отвору.

442. Настоятель – старша духовна особа в монастирі, храмі.

443. Наум — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї із книг Старого Заповіту.

444. Нафан — біблійний старозаповітний персонаж; пророк, сучасник Давида і Соломона (II Книга Царств, гл. 12; III Книга Царств, гл. І).

445. Невгасима лампадка – світло, що постійно горить, удень і вночі, біля дарохранительниці, в якій зберігається Пресвяте Таїнство (Sanctissimum). Раніше для такої лампадки вживали маслинову олію або бджолиний віск. Тепер найчастіше використовують електричні лампочки.

446. Неділя – день, у який християнська церква з часів апостольських щотижня святкує воскресіння Христове.

447. Неділя – неробочий день.

448. Ненависть – бажання зла кому-небудь, сильна нелюбов, нетерпіння, ворожнеча, гріх, що стрясає душу, лютує і важко вражає її. За тих, що ненавидять нас, слід молитися особливо гаряче.

449. Неопалима купина -- в Старому Заповіті кущ, що горить і не згорає, в якому Бог Отець з'явився Мойсееві. У християнських церковних співах це Богородиця, що зберігає нетлінність і дівочість після втілення і післянародження Сина Божого, Ісуса Христа. Існує ікона з такою назвою святкування – 4/17 вересня.

450. Неофіт − щойно охрещений послідовник учення Христа; щойно висвячений у сан священик; щойно пострижений чернець, новоначальний член церкви.

451. Німб (від латинського − хмаринка) − умовне позначення сяяння навколо голови при зображенні богів, святих, ангелів, пророків.

452. Новіціат − випробувальний термін для ченців.

453. Ной — біблійний старозаповітний персонаж, праведник, врятований богом від всесвітнього потопу; після потопу через своїх синів Сіма, Хама та Яфетя став продовжувачем людського роду.

454. Нунцій − постійний дипломатичний представник (посол) Ватикану.

455. Обідниця – одне з богослужінь православної церкви, що здійснюється замість літургії у випадках, коли з яких-небудь причин неможливо зробити обідню (літургію).

456. Обідня – народна назва літургії, що відбулася від слова «обід» (літургія здійснюється до обіду).

457. Обітниця – обіцянка, дана Богові.

458. Обмивання (лат. ablutio) – дійсне або символічне ритуальне обмивання тіла чи його частини і предметів культу. В літургії Церкви після принесення дарів священик обмиває пальці (лат. lavabo), що торкалися жертовних дарів, після Причастя він обмиває вином і водою пальці, що торкалися святих євхаристійних знаків, а також чашу і, залежно від обставин, киворій (пурифікація). Знак святого хреста, зроблений освяченою водою, кроплення освяченою водою вірних, наприклад перед обіднею, – це теж свого роду обмивання. Таїнство хрещення звершується теж через обмивання, поливання, хрестильною водою.

459. Огій (святковий) – один із дванадцяти ХХХХХХХХ пророків, книга якого посідає десяте місце пророцьких книг менших пророків. Промовам характерні стислість, простота і ясність. Знаменне пророцтво Огія про Месію: «І затрясу всіма народами, і прийдуть коштовності всіх народів… Більша буде слава цього останнього дому… Я дам мир, говорить Господь…». (Книга пророка Огія, 2,6,7,9).

460. Оголошення – повідомлення християнського учення тим, хто вступає до церкви. Проводиться перед хрещенням.

461. Одигітрія – назва чудотворної ікони Пресвятої Богородиці – Богоматері з Богонемовлям на лівій руці на Афоні у Ксенівській обителі. Провідниці в дорозі, заступниці й опікунки паломників. Автором першої Одигітрії був євангеліст Лука. На Русі зображення було завжди поясним,. За місцем свого створення або явища ікони отримали назви: Смоленська, Тихвинська, Іверська, Єрусалимська, Грузинська, Костромська, Ярославська та інші. Зберігаючи основний іконографічний тип Одигітрії, вони відрізняються лише в деталях.

462. Оклад – накладна прикраса, прикріплена до ікони поверх барвистого покриття. Виготовлялося з кольорових металів, перлів бісеру, золотого шиття, різьбленого позолоченого дерева. Іноді прикрашалося коштовними каменями. Оклади прикривають окремі частини живопису або всю поверхню, окрім лиця, рук і ніг.

463. Октоїх (осмогласник) – богослужебна книга, що включає співи на вісім голосів, – основних церковних наспівів.

464. Омофор (великий і малий) − (греч.: ношений на плечах) – приналежність того, що богослужебного одягається архієрея.
Існують великий і малий омофор. Великий омофор – довга широка стрічка із зображеннями хрестів; огинаючи шию, спускається одним кінцем на груди, іншим – на спину. Малий омофор – широка стрічка із зображеннями хрестів, спускається обома кінцями на груди, спереду зшита або закріплена гудзиками. Надівається поверх саккоса.
Символічно змальовує благодатні дарування архієрея як священнослужителя, тому без омофора, як і без епитрахили, архієрей не може священнодіяти. Архієрей здійснює всі богослужіння у великому омофоре, окрім Літургії, що здійснюється в малому омофоре. символіки архієрейського омофора, який також має передній і задній кінці, що знаменують вівцю, що заблукала, яку добрий пастир узяв на рамена, і хрест, який Господь Христос ніс на голгофу. У свідомості Церкви вівця, що заблукала, - це образ єства занепалого людства, яке узяв на Себе Господь Ісус Христос, що втілився в цьому єстві і возніс його на Піднебіння, прилічивши до тих, що не заблукали - до ангелів. Так тлумачить значення омофора святий Герман, патріарх Константинопольський (VIII ст), а блаженний Сімеон, архієпископ Солунський, додає, що хрести на омофоре зображаються ради того, "яко і Христос на раменах Своїх поніс хрест Свій; тако що хочуть в Христу жити на рамена приемлют хрест свій, тобто злострадание. Бо хрест є знамення злострадания." Святий Ісідор Пелусиот (†ок. 436-440) підкреслює думку про те, що "єпископ в образі Христа сый, виконує справу Його і показует всім самим одягом, яко він імітатор є благого і великого Пастиря, восприявшего на Себе неміч стада."

465. Онтологічний - буттєвий, дійсний; той, що належить до онтології.

466. Онтологія (від грец. όντως - єство, щось суще) - вчення про буття; філософські дослідження щодо розуміння буття та існування у стосунку до конкретної дійсності; відношення між певною науковою теорією та предметами, яких вона стосується.

467. Оранта − ікона Богоматері, Котра молиться, звівши руки вгору. Образ Оранти був поширений в іконографії Руси-України: мозаїчне зображення на бані Софії Київської є класичним його втіленням.

468. Орар − вишита чи барвиста довга стрічка, знак дияконського сану, яка закріплена на лівому плечі. Під час єктенії диякон піднімає орар. Цей звичай зберігся з тих часів, коли у церкві співали всі вірні, а диякон диригував.

469. Орарь подвійний - По-другому носили традиционно орарь


470. Орлець – круглий килимок із зображенням орла, на якому під час богослужіння стоїть архієрей.

471. Ортодоксальний - послідовний; послідовно витриманий у дусі певного вчення.

472. Ортодоксія (від грец. όρΰοδόξεω - мислю правильно) - неухильне дотримання певного вчення, поглядів, доктрини та догм; стійка послідовність поглядів.

473. Осанна (евр. – врятуй же) – молитовний вигук стародавніх євреїв, що вживався при торжествах і молитвах. Такими вигуками народ зустрічав Ісуса Христа, коли Він в'їжджав на ослику до Єрусалима (див. Вхід Господній до Єрусалима).

474. Освячення (лат. consecratio) – Це слово вживається в двох значеннях. По-перше, воно означає перетворення принесених дарів, хліба і вина, в Тіло і Кров Христа під час Євхаристійної молитви, що становить важливу частину літургії Святої Меси. Після освячення дари вже не залишаються хлібом і вином, а перетворюються на святу поживу і святий напій, Тіло і Кров Ісуса Христа. Освяченням називається також обряд, під час якого єпископ освячує, наприклад, храм. Освячення храму означає, що його мирське використання виключається.

475. Освячення води – водоосвячення або водосвяття – давній церковний обряд: триразовим зануренням хреста при відповідному молитвослові призивається на воду благословення Боже Церква розрізняє водоосвячення велике й мале. Велике буває в Навечір'я свята Бого-явлення (Водохрещення Господнього) і в самий день Богоязлення (Водохрещення Господнього) по закінченні літургії.
Вода освячується звичайно в ріці, озері або джерелі. Мале водоосвячення відбувається 1/14 серпня – на Знаходження чесних древ Животворящого Хреста Господнього. Крім того, і в день Преполовіння П'ятдесятниці, коли пригадуються слова Спасителя: «Хто буде пити воду, що Я дам йому, той не буде жадати повік; але вода, що Я дам йому, зробиться в ньому джерелом води, що тече в життя вічне» (Євангеліє від Іоанна 4, 14).
Мале водоосвячення буває також перед літургією в дні храмових свят, у які храм обновляється молитвою й окропленням. Нарешті, цей священнодійний обряд може відбуватися повсякчас за бажанням віруючих.

476. Освячення Святих Дарів – головний момент літургії. Здійснюється під час молитви євхаристії, таємно вимовленої священиком перед престолом у вівтарі і завершується словами: «І сотвори убо хліб сей Чесне Тіло Христа Твого. А єже в чаші цій, Чесну Кров Христа Твого. Преложив Духом Твоїм Святим» (див. Євхаристія).

477. Остромирове Євангеліє – один з якнайдавніших пам'ятників церковнослов'янської писемності і стародавня пам'ятка руської редакції. Написане в 1056-1057 роках для новгородського посадника Остромира (у святому хрещенні Йосипа) дияконом Григорієм. Зберігається в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі.

478. Осудження – хуління, принизливе обговорення кого-небудь: прилипливий гріх, проти якого особливо попереджав Христос: «Не судіть, та не судимі будете, бо яким судом судите, таким будете судимі, і якою мірою міряєте, такою і вас мірятимуть. І що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди в своєму оці не відчуваєш?» (Євангеліє від Матвія 7, 1-2)

479. Отпуст – завершальні слова православного богослужіння, вимовлені священиком, після яких ті, що моляться, «відпускаються» з храму. Отпусти різноманітні за змістом, це залежить від дня тижня, події, що святкується, назви храму і виду богослужіння.

480. Офіра − жертва.

481. Павло — в християнській традиції «апостол поган»; не знав Ісуса Христа в час його земного життя і не належав до дванадцяти апостолів, але завдяки місіонерсько-богословським здібностям був визнаний за «першопрестольного апостола» і «учителя всесвіту». Спершу був запеклим гонителем християн, але згодом прийняв хрещення і почав проповідувати християнство. За переказами, його стратили з наказу римського імператора Нерона бл. 65 р.

482. Палех – село в Івановській області Росії. З 18 століття центр іконописання, традиції якого були використані в мініатюрному живописі після того, як в 20-ті роки минулого століттяя писання ікон було заборонене.

483. Палея — пам'ятка легендарно-апокрифічної літератури, виникла IX ст. у Візантії; викладає біблійні сюжети Старого Заповіту; на Русь проникла через південних слов'ян і користувалася тут популярністю до XVII ст. Розрізняють Палею Історичну — переклад візантійського оригіналу, який містить скорочений виклад старозаповітної історії до царювання Давида, доповнений легендарно-апокрифічними оповіданнями, і Палею Тлумачну (Толкову), яка виникла на східнослов'янському грунті в ХІІ ст. і має полемічне спрямування проти іудаїзму та магометанства (див. також прим, на с. 249).

484. Паломництво, ходіння на прощу – ходіння віруючих до святих місць на поклоніння.

485. Панагія (греч. - всесвятая) - молитовне найменування Богоматері. Цим же словом називають просфору, з якої на Літургії була вилучена частка на честь Пресвятої Богородиці. Ця просфора є тому найбільш священною після тієї, з якої вилучений Агнець і яка, як сама священна, куштується в храмі до вживання їжі (антидор). Панагія куштується братією за монастирською трапезою після вживання їжі. Куштуванню панагії передує спеціальний чин вознесення панагії. Єство цього чину полягає в тому, що з храму, після закінчення Літургії, усію братією зноситься зі священними співами Богородічная просфора. Її вносять до монастирської трапезної, де вважають на особливому блюді. Після закінчення трапези з молитвами Пресвятій Богородиці і прославлянням Пресвятої Трійці просфору прославляють (піднімають) перед іконами і куштують частки від неї. Сенс чину - живо представити присутність за трапезою Самого Бога і Його Пресвятої Матері. На таке знаменування чину вказує і переказ про виникнення його, поміщене в Псалтірі следованной (л. 136). По святому Сімеону Солунському, "частина хліба ми щоденно приносимо Сущому в Трійці Єдиному Богові нашому про ім'я Богородиці, тому що за допомогою Її Божественного народження ми пізнали Святу Трійцю і тому що Вона народила нам Хліб Тваринний" (О божественной молитве, гл. 322, 324). Найближча мета чину - настільки тісно з'єднати трапезу з Літургією, що тільки що закінчилася, аби та і інша з'явилися одним богослужінням і перша повідомила свою благодать другій. Завдяки чину про панагію монастирський обід перетворюється на богослужіння типа образотворчих і повечір'я з кондаком і задостойником замість канону (а на Пасху і з цілим гімном канону).

486. Панахида (від грецького − всеношна) − це заупокійне богослужіння, яке можна служити як до поховання покійного, так і після (зазвичай – на дев'ятий і сороковий день по кончині та в інші пам'ятні дні), як у храмі, так і поза ним (у будинках, на кладовищах). Окрім приватних панахид, церквою встановлені дні загального поминання: суботи М'ясопустна, Троїцька і Димитрівська, суботи другої, третьої і четвертої седмиць Великого посту, Радониця – день загального поминання, яке здійснюється у вівторок після неділі Фоми (другий вівторок по Великодню) 9 травня та 11 вересня – поминання воїнів, що загибли за віру і Вітчизну (в день Усікновіння глави Іоанна Предтечі).

487. Панікадило − велика центральна люстра у православному храмі з багатьма свічками або лампадами. У сучасних храмах і церквах замінені на електричні лампочки.

488. Пантократор (з грецького − вседержитель) − іконографічний образ Христа, характерний його урочистим, часом офіціозним зображенням як володаря Всесвіту.

489. Паракліт, параклет — утішитель, помічник; назва святого духа, яка зустрічається в Євангелії від Йоана.

490. Парафія (приход) − термін, на означення первинної територіально-адміністративної одиниці церкви в християнстві (православ’ї, католицизмі). Парафія – церковна громада, об'єднана навколо одного храму

491. Паремії (грецьк. – притча) – богослужебні читання зі Священного Писання, що мають відношення до свята: містять у собі або пророцтва про подію, що святкується, або пояснення його сенсу, або похвалу свята. Читаються на вечірньому богослужінні

492. Паремія − читання під час всеношної зі Старого Заповіту.

493. Парох − священик, який стоїть на чолі парафії.

494. Парузія (від грец. παρουσία - присутність, прихід) - повторний прихід Ісуса Христа в "день Господній" у кінці часів, в день Страшного Суду.

495. Паска – стопка сиру (іноді у вигляді чотиригранної піраміди, із зображеннями, відтисненими дерев'яною формою) освячена в свято Великодня.

496. Пасхалія – попередні вирахування дат святкування Великодня і пов'язаних з нею свят і подій (наприклад, початку Великого посту, свята Вознесіння, Святої Трійці та інших) на роки вперед.

497. Патена – (лат. Patena – тарілка, миска, таця) – маленька позолочена тарілочка, на якій під час відправлення Святої Меси лежить Гостія.

498. Патер − латинська назва отця.

499. Патерик (грецьк. – батьківський) – збірка житій святих отців, подвижників благочестя (монахів певного монастиря тієї чи іншої місцевості). Може включати короткі повчання, слова цих отців. Найвідоміший в Україні «Києво-Печерський Патерик» укладений у XIII ст.

500. Патристичний (від грец. πατήρ - батько) період - традиційна назва періоду рфистиянської філософп_ж) XII ст,. С

501. Патріарх (грецьк. – родоначальник) – первосвятитель, найвищий церковний титул у Церквах східного обряду. Вищий священноначальник (архієрей) країни.

502. Патріархи східні — патріархи східної (православної) церкви — константинопольський, антірхійський, єрусалимський і александрійський.

503. Пекло (грець. – пекло) – місце панування тьми, вічне покарання для тих, хто скоїв зло.

504. Пенати — в римській міфології боги-покровителі сім'ї та домашнього вогнища; переносно: рідний дім, домашнє вогнище.

505. Пентикостія, пентикостарій — грецька назва п'ятидесятниці, церковної служби, яка правиться від великодня до неділі всіх святих; так називається також богослужбова книга Тріодь Цвітна, яка містить молитво-слів'я на цей відрізок часу.

506. Перикопа (грецькою perikoptein – вирізати; perikope – вирізка) – Закінчений уривок з Біблії, призначений, наприклад, для читання під час літургії (фрагмент Послання, Євангелії). У Римсько-Католицькій Церкві для читань у неділю обов'язковим є трирічний цикл перикоп, а для читань у будні – дворічний.

507. Персоналізм (від лат. persona - особа) - філософська течія, відповідно до якої, особа, обдарована розумом і вільною волею, є найвищим і найповнішим способом існування.

508. Перший час – одне з богослужінь добового круга, здійснюване після закінчення утрені

509. Петро — один із дванадцяти апостолів; за євангельською легендою, Симон, згодом названий Петром (грецьк. «камінь»), і його брат Андрій перші стали учнями Ісуса Христа. Католицька церква проголосила Петра першим єпископом римських християн.

510. Пихатість – один із проявів гордості, найтяжчого людського гріха. Наслідком пихатості є зневажливе або навіть презирливе ставлення до інших людей.

511. Пияцтво – тяжкий, згубний і дуже поширений в нашій Вітчизні гріх зловживання спиртними напоями.

512. Піст – це час посиленого звернення до Бога з покаянною молитвою. За церковним статутом під час посту слід утримуватися від вживання скоромного – їжі тваринного походження: м'яса, молочних продуктів, яєць, а іноді – і від риби.
Існують одноденні І багатоденні пости Одноденні – по середах і п'ятницях протягом усього року (за винятком суцільних седмиць і Святок), у Водохресний святвечір (На-вечір'я Богоявлення) – 18 січня, в день Усікновення глави Іоанна Предтечі – 11 вересня і в день воздвиження Хреста Господнього – 27 вересня.
До багатоденних постів належать: Великий, Петрів (їх терміни залежать від дня святкування Великодня), Успенський (14-27 серпня) і Різдвяний або Пилипівський (28 листопада-бсічня).

513. Плащаниця – похоронне покривало, полотно. У богослужебній практиці – іконописне або вишите різнокольоровими нитками зображення Тіла Ісуса Христа в тому вигляді, в якому воно було зняте з хреста. У Велику п'ятницю виноситься з вівтаря на середину храму для поклоніння і залишається там до пасхальної полунощниці, потім знову вноситься до вівтаря.

514. Пневматологія (від грец. πνεûμα - дух, подув) - наука про Святого Духа.

515. Подвижництво – низка особливих дій, що засновані на самозреченні й мають на меті духовне вдосконалення.

516. Покаяння – одне з семи християнських таїнств, встановлене Самим Ісусом Христом. У ньому сповідаються Господу (при свідоцтві священика і при читанні священиком відповідних молитов), отримують від Самого Ісуса Христа прощення сповіданих гріхів. Для дієвості таїнства необхідні щире сердечне розкаяння і твердий намір виправитися, віра в Господа і надія на Його милосердя.

517. Поклон – символічна дія, що служить виразом відчуття власної гріховності й благоговіння перед Богом. Вживається в християнстві з нкнаидаьніших часів. За церковним статутом, поклони бувають малі та великі. Малим (поясним) поклоном називається таке схиляння, при якому можна рукою дістати до землі. Великим (земним) поклоном називається такий, при якому чоло, руки і коліна торкаються землі.

518. Покров (лат. Velum – завіса) – квадратний плат кольору дня, оздоблений Христом, що служить накривкою для месальної чаші.

519. Покрова Пресвятої Богородиці – свято, що відзначається 14 жовтня. Встановлене на згадку про подію, що відбулася в Константинополі в середині 10 століття. До міста наближалося вороже військо, і у вказаний день під час богослужіння у Влахернському храмі святий Андрій Юродивий І його учень Єпіфаній побачили у повітрі Божу Матір, що простягнула свій покров (омофор) над тими, хто молився. Греки підбадьорилися, і вороги були відбиті. У православних вірян це свято користується особливою любов'ю і шануванням, значно більшими, ніж у Греції.

520. Покровець (лат. palla) – полотняний, жорсткий, квадратовий, зазвичай багато оздоблений плат, що служить накривкою для чаші, щоб під час Святої Меси, коли в ній є вино, а після перетворення – Господня Кров, до чаші нічого не впало (наприклад комаха).

521. Полієлей (грецьк. – багато милості, багато олії) – одна зі складових частин утрені. Назва походить від повторення в цій частині богослужіння слів: «Яко во віки милість Його» і запалення в цей час єлею у всіх світильниках і лампадах (зараз включається панікадило). Складається зі співу віршів псалмів 134 і 135.

522. Помазаник – людина, яка через помазання освяченим єлеєм, що символізує повідомлення вищих дарів, зводиться на найвище і найвідповідальніше служіння. У Біблії згадується помазання при зведенні в сан первосвященика, помазання на пророче служіння І на служіння царське. Останній звичай перейшов і до християнських народів: помазання зробилося символом ствердження царської гідності, тому царі в Російській імперії і називалися Помазаниками Божими.

523. Помазування миром – в церкві має силу таїнства, в якому віруючому подаються дари Святого Духа. Святе миро – це особливим чином приготовлений та освячений ароматний склад з безлічі речовин (олії, алое, смирни, трояндової олії, товченого мармуру та ін.). Велика кількість складників – символ різноманітності християнських чеснот. У новозаповітні часи його освячували апостоли, а потім їх наступники. За статутом, у наші часи освячувати миро повинен єпископ. У храмі святе миро має зберігатися на престолі вівтаря.
Миропомазання буває відразу після хрещення. На лоб, очі, ніздрі, вуста, груди, руки І ноги новоохрещеного священик накладає у вигляді хреста крапельку миру, вимовляючи кожного разу: «Печать дару Духа Святого. Амінь». У цей час охрещеному подаються дари Святого Духа, за допомогою яких він зростає та укріплюється в житті духовному. Це таїнство не повторюється як і хрещення. Тільки боговінчані царі удостоювалися* його двічі.
Відомо, що мирянин має право хрестити «страху ради смертного», коли поряд немає священика. Але якщо небезпека мине І вмираючий залишиться живим, таке хрещення неодмінно повинне бути доповнене миропомазанням.

524. Поминальні дні – Батьківські суботи – дні, в які за встановленням церкви здійснюється поминання покійних: суботи М'ясопустна і Троїцька (уселенські), суботи 2-ої, 3-ої і 4-ої седмиць Великого посту, Димитріївська субота (субота перед 8 листопада), названа так за іменем святого Димитрія Солунського, пам'ять якого 8 листопада. Встановлення загального заупокійного богослужіння в цю суботу належить святому Димитрію Донському, який, зробивши після Куликовської битви поминання загиблих на ній воїнів, за благословенням святого преподобного Сергія Радонезького, почав здійснювати це поминання щорічно. Згодом разом із воїнами почали поминати й інших померлих.

525. Поминки − церковний ритуал згадування померлих, проводиться на 3-й, 9-й, 40-й день і в річницю з для смерті того, кого поминають.

526. Понтифікат − термін перебування на посаді папи Римського, одним із титулів від V ст. є «верховний понтифік».

527. ПОПEВКА - характерный мелодический оборот. Етот термин,


528. Поручи – частина богослужебного одягу священнослужителів: манжети, що надягають на зап'ястя поверх рукавів підрясника або підризника.

529. Послушник – особа, що готується прийняти чернецтво (чернечого постригу). Він ще не дав чернечих обітниць, не належить до монастирського братерства, не називається ченцем, не носить чернечого одягу. Термін походить від слова «ослух» − у його обов'язки входить виконувати послух за благословенням настоятеля: допомагати при богослужіннях, виконувати роботи у монастирському господарстві.

530. Пострижений (волосся) – церковний обряд, богослужіння, під час якого ножицями навхрест зрізаються чотири пасма волосся Здійснюється, по-перше, над новохрещеними після таїнства миропомазання; по-друге, при посвяченні в читці і співаки; по-третє, при прийнятті чернецтва.

531. Потир (або ківорій) (грецьк.) – літургійна посудина (чаша), призначена для зберігання в дарохранительниці Гостій та роздавання їх вірним, які приступають до Святого Причастя, з якої православні християни причащаються Тіла і Крові Христової. Його виготовляють з дорогоцінних металів і забезпечують накривкою.

532. Пояс – частина священицького і архієрейського богослужебного одягу.

533. Праведник – святий, що перебував не в чернецтві, а в звичайних умовах сімейного і громадського життя, наприклад, праведний Іоаким і Ганна та багато інших.

534. Православна церква – на нашій землі виникла після ухвалення християнства у Київській Русі в 988 році. Тривалий час була залежною від Константинопольського патріархату. В середині 15 століття набула самостійності. У 1589 році було встановлено патріаршество, що проіснувало до 1721 року, коли для управління церквою Петром І був утворений Синод, який очолив оберпрокурор. У 1917 році на Помісному соборі патріаршество було відновлене.

535. Православ'я – єдине сповідання християнської віри, яке зберігає учення Христа і апостолів незмінно, у тому вигляді, в якому воно викладене в Священному Писанні, Священному Переказі та в стародавньому Символі віри Вселенської церкви.

536. Празднослів'я, багатослів'я, марнослів'я, суєсловіє – гріхи мови: «За всяке дозвільне слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь в день суду (Страшного Суду)» – попереджав нас Сам Ісус Христос (Євангеліє від Матвія 12,36).

537. Праксеологія (від грец. πράξις - справа, діяння) - наука про норми, засади і методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності.

538. Праотці – старозавітні предки Ісуса Христа, починаючи від Адама і Єви.

539. Предстоятель − найменування єпископів у єпархіях, протоієреїв у соборах, настоятелів у монастирях. 1) єпископ (або священик), що здійснює в даний момент таїнство Євхаристії; 2) глава маєткової, Автокефальної Церкви.

540. Прелат − звання, яке присвоюють вищим духовним особам в католицьких і англіканських церквах.

541. Преосвященство – титул єпископа, що вживається при зверненні до нього: "Ваше Преосвященство..." або в 3-й особі: "Його Преосвященство...".

542. Преподобний – святий з чернецтва, своїми подвигами і святістю життя здобув вищу етичну гідність (наприклад, святий преподобний Сергій Радонезький, святий преподобний Серафим Саровський).

543. Пресвітер (грецьк. – старший) – як найдавніша назва священика, духовної особи, посвяченої в другий ступінь священства.

544. Пресвітеріанство (від грецьк. – старійшина) – течія в протестантизмі. У даний час пресвітеріани є в Шотландії (державна церква), Англії, Ірландії, США, Канаді, Австралії і деяких інших країнах.

545. Престол – квадратний стіл посередині вівтаря, служить місцем здійснення таїнства євхаристії – священне місце, де під час богослужіння незримо присутній Сам Бог Торкатися престолу і предметів, що знаходяться на ньому, можуть тільки священнослужителі

546. Префація (лат. praefatio – передмова) – Гімн слави, що читається або співається на початку Євхаристійної молитви. Існують префації для різних літургійних періодів, урочистостей і свят, а також для різних життєвих обставин. Префація закінчується величальною акламацією на честь Пресвятої Трійці, що читається або співається зібраними вірними (хором): Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот, яку ще називають trisagium.

547. Притвор – особливий вівтар, окремий від головного, містить у собі все, що складає зміст будь-якого вівтаря, тобто престол і жертовник з приладдям тощо. Подібно до головного вівтаря, відділяється від інших частин храму іконостасом, має солію і кліроси. Притвори влаштовуються в просторих храмах для того, щоб можна було здійснювати дві літургії в день, оскільки на одному престолі літургія священодіється не більше одного разу на день. Прибудова, як і головний вівтар, звернена до сходу. Знаходиться притвор у найзахіднішій частині храму, що примикає до входу.

548. Причетник – член причту церкви, церковнослужитель – загальна назва всіх кліриків, за винятком диякона і священика, їх обов'язок – читання з богослужебних книг, спів на кліросі і взагалі участь у всіх церковних богослужіннях.

549. Причт – склад штатних осіб, службовців одного християнського храму (парафії), церкві: як священнослужителі (священик і диякон), так і церковнослужителі (читці, паламарі та інші).

550. Про «шлюб» і «сімейне життя» – «Живіть, як в останній день» – І так тече життя справжнього дому, іноді при яскравому сонячному світлі, іноді в мороці. Але при світлі чи в мороці – Господь завжди вчить нас звертатися до Неба, як до Великого Дому, в якому перебувають всі наші мрії й надії, де з'єднуються знову порвані на землі зв'язки.
У всьому, що ми маємо й що робимо, нам необхідне благословення Бога. Ніхто, крім Бога, не підтримає нас під час великого горя. Життя таке тендітне, що будь-яка розлука може виявитися вічною. Ми ніколи не можемо бути впевнені, що в нас ще буде можливість попросити прощення за зле слово й бути прощеними.
Наша любов один до одного може бути щирою й глибокою в сонячні дні, але ніколи вона не буває настільки сильною, як у дні страждань і горя, коли розкриваються всі її сховані до цього багатства.

551. Прокимен (греч. - той, що лежить попереду, "пропонований вперед") – стих з псалмів Давидових, використовуваний стосовно значення свята або дня, виголошується перед читанням Священного Писання: паримій, Апостола и Євангелія; преобразовательно виражає головну думку прочитаного, а якщо читання не є необхідністю, вказує на загальне значення денної служби. П. супроводиться іншим віршем або багатьма віршами, які слугують йому доповненням і ширше розкривають його сенс.
Читець гучно виголошує П., і хор вторить йому. Потім хор на кожен вірш читця відповідає П. На закінчення читець виголошує першу половину П., а хор закінчує його. П., при яких є не поодинці, а по три вірші, називаються великими. Ст П. вважаються на вечерні у великих Господні свята і в самих ці свята, а також на вечерні Тижня сирною і в неділю вечерня Великого поста, окрім Тижня ваий. Ст П. прославляють велич Всемогутнього, Всевишнього, Всемилостивого Господа Бога. На вечерні в неділю Тижні сирного, 1-го, 2-го, 3-го, 4-го і 5-го Тижнів Великого поста співаються попеременно Ст П.: "Не відверни особу Твого від отрока Твого, яко тужу, скоро услыши Мя: вонми душі Моїй і позбав ю" і "Дав еси надбання таким, що боїться Тобі, Господи".
У вечір 1-го дня Пасхи, у воскресіння апостола Хоми, в день П'ятидесятниці Ст П. - "Хто бог велий, яко Бог наш; Ти еси Бог, творяй чудеса"; у вечір свят: Різдво Хрістова - "Хто Бог велий..."; Богоявління, Перетворення, Вознесли і Спорудження Животворящого Хреста Хрістова - "Бог наш на небеси і на землі вся, елика восхоте, створи"; якщо ці свята збігаються з суботою, Ст П. свята співається напередодні, в п'ятницю; в суботу ж вечори (у свято) звучить Ст П. - "Господь воцарися..."; у всю пасхальну седмицю за вечернею виконується особливий П.
В суботу увечері за всеношною, на вечерні, завжди співається Ст П. "Господь воцарися, в ліпоту облечеся". У цьому П. і віршах його оспівується Господь, Який по Своєму людству запанував і вдягався в славу через Своє Воскресіння з мертвих і сприйняв всяку владу на піднебінні і на землі (Мф. 28, 18), під владою Його не лише Всесвіт, Ним створена, але і будинок Його, Свята Церква, в якій Він мешкає з віруючими, зберігаючи її до кінця століття.
Після прокимна, якщо був вечірній вхід, царські брами закриваються і на великій вечерні в свята Господні, Богородічни і особливо шанованих святих читаються паримии.

552. Промисел Божий – Божественна діяльність, що зберігає мир і направляє його до призначеної йому мети буття, безперестанна дія всемогутності, премудрості та благості Божої.

553. Проповідь – проголошення Божого слова. Проповідь як гомілія є складовою частиною недільної Святої Меси. Крім того, виголошуються проповіді не пов'язані з текстами Святої Меси (проповіді про Страждання Христові, про покликання людей). Час розквіту проповідницької діяльності припадає на Середньовіччя. Місцем проповідування був (а за певних обставин залишається й досі) амвон. Під час Святої Меси проповідь у формі гомілії виголошується з кафедри (пюпітра), що стоїть біля вівтаря.

554. Пророк – провісник волі Божої

555. Пророки біблійні старозаповітні — інтерпретатори давньоєврейської історії, які намагалися своїми повчаннями утримувати народ в побожності й правопорядку; кожного з них бог нібито уповноважив до виявлення своєї волі. Великі пророки: Ісайя, Ієремія, Езекіїль, Даниїл. Малі пророки: Осія, Іоїль, Амос, Авдій, Йона, Міхей, Наум, Аввакум, Софонія, Аггей, Захарія, Малахія. їм приписується авторство відповідних книг Старого Заповіту.

556. Проскомідія (грецьк. – принесення) – перша частина літургії, підчас якої священик готує хліб і вино для таїнства євхаристії, коли хліб і вино будуть приєднані Господом в Його Тіло і Кров.

557. Проскура (грецьк. – приношення) – у сучасній практиці невеликий круглий хлібець, що складається з двох сполучених частин, котрі символізують дві природи Ісуса Христа: божественну і людську, уживаний священиком для причащання вірних. На верхній частині проскури спеціальним друком роблять відтиски зображень Христа, Божої Матері або святих.

558. Протестантський хорал – протестантський церковний спів на національній мові. Протестантський хорал виник в XVI столітті період Реформації в Германії. Діячі Реформації, встановивши богослужіння на рідній мові, заменили григорианский хорал (що виконувався на латинській мові професійними півчими) співом псалмів і гімнів німецькою мовою всією общиною. Особое значение приобрел хорал "Ein feste Burg ist unser Gott" ("Господь твердиня наша"), який став гімном німецьких протестантів. Автором цього хоралу був, мабуть, Мартін Лютер, один з видних керівників Реформації. Діячі Реформації добивалися простоти, доступності громадського співу і допускали як мелодійну основу протестантських хоралів виключно народні пісні. Окрім мелодій німецьких пісень, а також поширених в народному середовищі наспівів мейстерзінгерів, релігійних гімнів, для протестантських хоралів пристосовувалися слов'янські наспіви (пісні "моравських братів"), французькі, італійські мелодії (незрідка ліричні, любовні пісні). Перша збірка 4-голосных обробок протестантських хоралів (1524 р.) належала І. Вальтеру (Старшому). Протестантські хорали зіграв значну роль в розвитку німецької музики. Великий німецький композитор І.С. Бах в своїх хорових творах звертається до народних витоків протестантських хоралів, створює також нові хорали.
Родинними протестантськими хоралами духовними співами були: у XV столітті - гуситські пісні (Чехія), в XVI столітті - псалми фламандські (Нідерланди), гугеноти (Франція), англійські, польські.

559. Протодиякон – перший (головний) диякон в єпархії.

560. Протоієрей – старший ієрей (священик) у православ’ї, зазвичай настоятель храму і належить до білого (не чернечого) духівництва. Звання почесне: за заслуги перед церквою.

561. Профетизм (від грец. προφήτης - пророк) - доктрина, яка на перший план висуває існування пророків, їхнє покликання до сповіщення волі божества і пророкування майбутніх подій.

562. Прочанин – богомолець, що здійснює подорож до святих місць.

563. Прощена неділя – остання неділя перед Великим постом, коли всі віруючі, включаючи священнослужителів, просять один у одного вибачення за завдані образи.

564. Псалом (грецьк. – пісня) – священна пісня Старого Заповіту, що входить до складу Псалтиря.

565. Псалтир – це збірка священних пісень Старого Заповіту, велика частина яких складена святим пророком Давидом. Зміст Псалтиря багатий і різноманітний: у ньому всякий може знайти саме те, що відповідає стану його душі. Є в ній і пророцтва про Христа, і учення віри, і учення моральності.
У православному богослужбовому і молитовному вжитку всі 150 псалмів розділяються на 20 кафізм. Кафізми читаються на кожному богослужінні, так що весь Псалтир прочитується за тиждень, а Великим постом – по два рази за тиждень.
Псалтир служить джерелом багатьох богослужбових молитов. Нарешті, існує благочестивий звичай читати Псалтир на згадку про померлих. Читання Псалтиря у всі часи вважалося справою надзвичайно корисною і угодною Богові.

566. Пурифікація (лат. purificare – чистити, очистити) -або очищення євхаристійного посуду. Обмивання вином і водою чаші (і пальців священика, якими він торкався святих євхаристійних знаків) після Святого Причастя. Також обмивається киворій після того, як в ньому вже не залишилося облаток. Обмиту чашу і киворій священик витирає пурифікатором.

567. Пустинь – відокремлене чернече поселення.

568. Пюпітр – кафедра що стоїть біля вівтаря з якої виголошуються церковні промови.

569. П'ятидесятниця — християнське свято трійці, яке відзначається на п'ятидесятий день після великодня.

570. П'ятикнижжя — перші п'ять книг Старого Заповіту — Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня — авторство яких приписується Мойсею.

571. Рай – місце, де Господь поселив Адама і Єву. У майбутньому житті – місце вічного блаженства людей, що праведно проводили своє земне життя

572. Рака – гробниця, велика, красиво прикрашена скриня, в якій поміщаються (часто – разом із труною) мощі святого.

573. Рафаїл (євр. – зцілення Боже) – один з архангелів. Святкування 8/21 листопада

574. Рахіль — біблійний старозаповітний персонаж, дочка Лавана Арамеянина, сестра Лії, жінка Іакова; одна із чотирьох праматерів (Єва, Сарра, Рахіль, Лія) стародавніх євреїв.

575. Ревекка — біблійний старозаповітний персонаж, жінка Ісаака, мати близнят Іакова й Ісаава.

576. Регент (лат. – керівник) – особа, що управляє церковним хором. У обов'язки регента входить підбір голосів для хору, розділення їх по партіях, розучування з хором співів. При виконання він вказує хору висоту тону даного співу, розмір руху і відтінки виконання кожної партії. Для всього цього регенту необхідно знати теорію музики і хорового диригування, мати практичний навик в читанні партитури, управлінні хором і володіти музично-естетичною культурою і смаком. Йому необхідно знати чинонаслідування всіх храмовых богослужінь і таїнств, уміти швидко орієнтуватися в текстах богослужебних книг. Само собою розуміється, що до особи, що претендує на звання регента, пред'являються строгі релігійно-етичні вимоги.

577. Релігія – взаємини людини з Богом, або з якимись іншими потойбічними силами.

578. Реформація (лат. – перетворення) – одна з найбільших подій всесвітньої історії, що охопила 16-17 століття. Початок реформації поклав виступ у 1517 році в Німеччині Мартіна Лютера, що критикував католицьку церкву. Незабаром рух протесту проти церковної влади Ватикану охопив усю Європу З'явився новий різновид християнства – протестантизм.

579. Риза, фелонь – парчеве, ткане золотою або срібною ниткою вишите одіяння священика без рукавів. Ризи – застаріла загальна назва облаченія (одягу) священослужителя.

580. Ризниця – окреме приміщення в храмі, де зберігаються ризи священнослужителів церковне начиння.

581. Рипіда (грецьк. —' віяло, невелике опахало) – начиння архієрейського богослужіння, що є срібним,або позолоченим кругом на довгій рукояті, усередині круга – зображення лиця шестикрилого серафима.

582. Рівноапостольні – святі, які, подібно до апостолів, проповідували і стверджували віру Христову (наприклад, святі цар Костянтин і матір його Олена, святий благовірний князь Володимир).

583. Різдво Богородиці – дванадесяте свято, що відзначається 8/21 вересня в пам'ять про народженця Пресвятої Діви Марії.

584. Різдво Христове – дванадесяте свято, відзначається 25 грудня/7 січня на спогад про народження Ісуса Христа у Віфлеємі. До гідного святкування Різдва віруючі готуються сорокаденним постом, відомим під назвою Різдвяного або Пилипівського. День перед святом проводиться в особливо строгому пості і називається Святвечором-сочевником, оскільки за церковним статутом цього дня дозволяється споживати лише сочиво – хлібні зерна, розмочені у воді. За звичаєм православних християн до вечірньої зорі цього дня взагалі нічого не їдять.

585. Рік читань – Реформа літургії, здійснена II Ватиканським Собором, вимагала щедріше накривати "стіл слова", тобто зробити багатшим добір біблійних читань для літургії. Було ухвалено, що під час недільної Святої Меси читатимуться три біблійні тексти: зі Старого Завіту, з Нового Завіту (окрім Євангелій) і з Євангелії. Вибрані тексти було поділено на три річні цикли, що беруть свою назву від окремих Євангелій: рік читань згідно з Євангелією від святого Матвія, рік читань згідно з Євангелією від святого Марка і рік читань згідно з Євангелією від святого Луки, або простіше, роки читань А, В і С. Євангелія від святого Івана не має власного року читань, її тексти ввійшли до трьох інших згаданих циклів. У будні обов'язковими є два читання, що складають дворічний цикл читань: рік читань І і II.

586. Розділення Церков – поділ християнської Церкви на Східну і Західну, на православ'я і католицизм. Датою офіційного визнання факту розділення вважається 1054 рік, коли розбіжності, що заглиблювалися, призвели до того, що Римський папа і Константинопольський патріарх піддали один одного анафемі. З православної точки зору, розділення відбулося через владолюбство і непомірну гордість пап, а також через низку абсолютно неприйнятних догматичних нововведень, привнесених у Західне християнство («латинська єресь»).

587. Розкол – релігійно-суспільний рух, направлений проти церковних реформ Патріарха Никона (середина 17 століття). Найбільш відомими супротивниками реформ були протопоп Авакум Петров і бояриня Морозова.

588. Розп'яття – болісна і ганебна страта на дерев'яному хресті, якою страчували в Римській імперії найнебезпечніших злочинців. На вимогу іудеїв цій страті був підданий і Ісус Христос, що приніс на їх землю вчення про любов до Бога і до ближнього. З тих пір для всіх християн хрест є символом Самого Христа і зброєю духовної боротьби.

589. Рубрицела (лат. rubrum – червоний) – Літургійний календар, де зазначено, які на цей день церковного року припадають обов'язкові формули з месалу чи часослову або змінні літургійні тексти, обумовлені характером свята чи наміру. Інші назви: Directorium Divini Officii або Ordo Divini Officii.

590. Рукоположения − висвячення на священика.

591. Ряса – верхнє (небогослужебне) повсякденне одіяння католицьких і православних священнослужителів і ченців. Для крою характерні довгі та дуже широкі рукава.

592. Сава — біблійний старозаповітний персонаж, іудейський цар, онук Хуша, син Раами; його плем'я жило поблизу Персидської затоки.

593. Саваоф – перша особа Пресвятої Трійці – Бог-Отець.

594. Сажень – тростина вимірів - міра довжини, що згадується в Священному Писанні, рівна 6 ліктям, тобто приблизно 286 см, виступала в ролі основного модуля в архітектурі древнього Середземномор'я, а згодом перейшла на Русь.

595. Саккос − архієрейський одяг.

596. Сакральний − той, що стосується релігійного культу, священий, ритуальний.

597. Сакраментальний - такий, що має силу тайни; священний, ритуальний, урочистий, освячений звичаєм, традиційний.

598. Сакрум (від лат. sakrum - священна річ, дія) - сфера священного, сакрального. Синергізм (від грец. συνεργός - діючий разом) - теологічна доктрина, за якою для спасіння, морального виправлення людини необхідна співдія Божої благодаті і людської волі.

599. Самоель, Самуїл — біблійний пророк. Йому приписується авторство кількох старозаповітних книг (Книги Самуїла, Книги Руф, Першої і Другої Книги Царств).

600. Сарра — біблійний старозаповітний персонаж, жінка Авраама, мати Ісаака, родоначальника євреїв.

601. Сатана – диявол, Люцифер Був Денницею – величним ангелом, що ніс на собі печать досконалості повноту мудрості та вінець краси. Але загордився, возніс себе вище за Бога, І був повалений з небес у тьму непроглядну разом з Іншими ангелами, що прихилилися до зла. Начальник демонів – занепалих ангелів, супротивник Бога і людей. У мусульман – шайтан.

602. Саул — біблійний старозаповітний персонаж, перший ізраїльсько-іудейський цар (II ст. до н. е.). Був поставлений на царство з божої волі; згодом бог відступився од нього; військо Саула було розбите філістимлянами, а він сам зі своїми трьома синами загинув.

603. Сафонія — біблійний пророк, якому приписується авторство однієї з книг Старого Заповіту.

604. Свідки Єгови – релігійна організація протестантського спрямування, що виникла в США на початку 70-х років 20 ст. Веде надзвичайно активну місіонерську діяльність, залучаючи духовно недосвідчених людей до погибельних мереж свого єретичного вчення.

605. Святвечір – день напередодні свята Різдва Христового (Різдвяний святвечір) або Хрещення (Водохресний святвечір). У ці дні покладений строгий піст, їсти можна тільки «сочиво» v звідси назва * – розмочені хлібні зерна.

606. Святе Письмо чи Біблія − книги, написані Духом Божим через освячених від Бога людей, званих пророками і апостолами. Через Св. Письмо Откровения Боже дійшло до нас точно і незмінне. Книги, написані до Різдва Христового, об’єднані у Старий Заповіт, після Христового − у Новий Заповіт.

607. Святі – благочестиві християни, праведники, що догодили Богові своїм земним життям та виконали заповіти Христа, набули здатності творити чудеса і зараховані церквою до лику святих за ревність у служінні Господу. Святим привласнюються різні назви: праотці, пророки, апостоли, рівноапостольні, мученики, великомученики, священномученики, преподобномученики, страстотерпці, сповідувачі, святителі, безсрібники, чудотворці, стовпники юродиві, блаженні та праведні.

608. Святі дари − хліб і вино, які під час літургії, згідно з християнською догматикою, під дією Святого Духа перетворюються на тіло і кров Христа.

609. Святки («Святі дні») – 12 днів від свята Різдва Христового (7 січня) до свята Хрещення (19 січня), встановлені на спогад про народження і хрещення Господа нашого Ісуса Христа. У ці дні заборонений піст, колінопреклоніння, здійснення таїнства шлюбу.

610. Святогорець – ієромонах Сергій (Веснін), афонський чернець, церковний письменник, автор низки праць, присвячених в більшості своїй Афону, його ченцям і монастирям.

611. Святці (місяцелік) – збірник православних церковних співів, молитов та інших текстів. Також до святців належить календар з вказівкою Імен святих, що святкуються (місяцеслів). За святцями визначається день Іменин (тезоіменитства) хрещеної людини, тобто день пам'яті того святого, Ім'я якого вона носить.

612. Священик – служитель церкви, що посвячений у другий ступінь священства і має право здійснювати богослужіння і шість з семи християнських таїнств: хрещення, миропомазання, євхаристію, покаяння, шлюб і єлеєосвячення.

613. Священне передання – це первинний спосіб розповсюдження одкровення Божого – усним словом, особистим прикладом. Сам Ісус Христос Своє учення передавав словом (проповіддю) прикладом Свого життя, а не книгою (писанням). Таким же способом спочатку і апостоли поширювали віру і стверджували церкву Христову. Священне Передання завжди передувало Священному Писанню, і це цілком зрозуміло: книгами могли користуватися не всі люди, а усний переказ доступний кожному.

614. Священне Писання – загальна назва книг, що входять до Біблії, і що визнаються церквою боговдохновенними, тобто написаними під надприродною дією Святого Духу і такими, що є Словом Божим, а не людським (див. Біблія).

615. Священні сосуди – посудини, що вживаються при здійсненні таїнства євхаристії: потир, дискос, звіздиця, лжиця і копіє. А також дарохранительниця, дароносиця і посуд для збереження святого мира. До всіх цих посудин дозволяється торкатися тільки священнослужителям.

616. Священство – одне з таїнств церкви, в якому через священнодійовий акт, що здійснюється архієреєм (посвячення), особи, вибраною на той або інший ступінь церковної ієрархії, надається особлива благодать Святого Духу, котра наділяє посвячуваного особливою духовною владою стосовно віруючих: учити їх істинам віри Христової, здійснювати таїнства і богослужіння, вести їх шляхом етичного вдосконалення (духовної роботи), інакше кажучи, пасти духовне стадо Христове Висвячувати в диякони і священики може тільки єпископ, а в єпископи – тільки собор єпископів, числом не менше двох.

617. Свящєнномученик – священик або єпископ, що поклав життя за Христа. Такі, наприклад, священномученики Володимир, митрополит Київський і Галицький, убитий в 1918 році; Веніамін, митрополит Петроградський і Гдовський, страчений у 1922 році та інші.

618. Сгихира (грецьк. – багато віршів) – богослужебний спів, що складається з багатьох віршів і прославляє Спасителя, Богородицю, святого або подію, що святкується.

619. Седмиця (від слов'ян. – сім) – церковна назва семи днів, що зазвичай іменуються тижнем. Починається в суботу увечері.

620. Секвенція - (лат. sequentia - слідування) - західні церковні співи, що виникли в IX столітті з юбиляций. Аби утримати в пам'яті ці вокализмы, що виконувалися без слів, до них стали приєднувати текст, підставляючи під кожну ноту склад. Від підтекстовки колишніх наспівів згодом перейшли до створення нових С. з оригінальними мелодіями. Поступово С. відокремилися від григоріанських хоралів. На відміну від останніх С. мали віршований текст і чітку ритмічну структуру. На їх мелодику зробила вплив народна пісня. Після Трідентського Собору (1545) з католицького церковного ужитку були виключені майже все С., за винятком чотирьох, міцно укорінених, у тому числі Dies irae (День гнева), позднее была допущена Stabat Mater (Мать скорбящая).

621. Секвенція (лат. sequens – наступна [після Алілуя]) – релігійний поетичний твір, що передує Євангелії під час деяких Святих Мес, наприклад "Хай в радісне свято пасхальної Офіри" (Victimae Paschali) – в Пасхальну Неділю, "Прибудь, Духу Святий" (Veni Sancte Spiritus) – на свято Зіслання Святого Духа.

622. Серафими − ангели найвищого ступеня в небесній ієрархії у християнстві: Симон (Петро), Андрій Первозваний, Яків Зеведеїв, Іван Євангеліст, Пилип, Варфоломей, Матвій Євангеліст (Левій), Хома, Яків Алфеїв, Фадей, Симон Кананіт та Юда Іскаріотський. Замість останнього, після зради Учителя, був обраний Матвій.

623. Сикер - легкий алкогольний напій, виготовлений з різних плодів, був на Сході в широкому вживанні як дешеве кріплене вино (Лк. 1, 15).

624. Сила — біблійний новозаповітній персонаж, один із сімдесяти апостолів; разом із апостолом Павлом поширював християнство; за переказами, був єпископом в Коринфі, де й помер.

625. Синодик – записник, в який записують Імена покійних і живих рідних і близьких для молитовного поминання.

626. Сінай-гора — пагорб в Єрусалимі, на якому первісне розвивалося це місто; за Біблією — місце, на якому відбулося спілкування Мойсея з богом.

627. Сіон — пагорб у Єрусалимі; за Біблією, місцезнаходження резиденції царя Давида; переносно: «дім бога Ягве», «царство боже на землі і на небі»; за біблійною традицією, Сіоном іменується царство боже як на землі, так і на. небі, і, відповідно, християнська церква. » Сіф — біблійний персонаж, один із синів Адама і Єви.

628. Скарбник – це посадова особа монастиря, в обов'язки якого входить розпорядження монастирською казною.
На обов'язку скарбника монастиря лежить уважне спостереження за надходженням і витрачанням монастирської казни і ведення прибутково-видаткових книг з дотриманням правил звітності, яка щорічно надається настоятелем єпархіальному архієреєві. Скарбник також стежить за станом І рухом усіх інших видів матеріальних цінностей, а ті за господарським і адміністративним письмовим діловодством монастиря.
У скарбниці скарбникові слід зберігати і оберігати від усякого псування монастирські плани й інші найважливіші документи. Скарбник стежить за складанням, зберіганням і перевіркою описів монастирського майна і цінностей, що надходять до монастиря.
Скарбник видає авансові гроші економові або іншим особам, що спрямовуються для покупок, і з них вимагає звіт і гроші, що залишаються, після чого витратні документи затверджуються настоятелем.
Скарбникові підкоряються: письмоводитель, свічник, крамар, бібліотекар, та інші канцелярські посади (касир, бухгалтер і таке інше), якщо вони є.

629. Скит − тип монастиря, розташованого у віддаленому, пустельному місці.

630. Скіпетр — жезл, що символізує державну владу, одна з регалій монарха.

631. Скоропослушниця – чудотворна Ікона Божої Матері, названа так тому, що Сама Богородиця дала обіцянку всім, хто звертається до Неї, надавати швидку допомогу і підтримку. Знаходиться ікона на Афоні, де і сталося перше її диво: чернець, що недбало поводився з нею. осліп, і знов прозрів тільки після покаяння. Святкування 22 листопада.

632. Скрижалі Заповіту – кам'яні плити, передані Богом пророкові Мойсееві, на яких Самим Богом було накреслено десять заповідей

633. Скуфія – гостроверха шапочка, головний убір ченців і священнослужителів.

634. Слов'яно-греко-латинська академія – перший вищий навчальний заклад в Московській державі. Заснована в 1687 році. У різні роки в ній вчилися: М. Ломоносов, поети А. Кантемір та В Тредіаковський. У 814 році перетворена в Московську духовну академію і переведена в Троїце-Сергіїв монастир.

635. Слов'янофільство – патріотичний напрям російської громадської думки 19 століття, викликаний протестом проти наслідування Заходу. Слов'янофіли відстоювали ідею самобутнього (тільки їй властивого) шляху розвитку, відмінного від шляху розвитку інших європейських країн. Найбільш яскравими його представниками були – А. С. Хом'яков, І. С. та К. С. Аксакови, брати Киреєвські. Проти слов'янофілів виступали західники.

636. Служебник – книга, в якій зібрані тексти основних богослужінь, вечірні, утрені літургії Іоанна Златоуста, літургії Василія Великого і літургії Дарів Передосвячених.

637. Смерть – припинення життєдіяльності організму, після чого тлінна плоть повертається в землю, в речовину, з якої вона зроблена, а вічний дух повертається до Бога, який і вдихнув його в плоть.

638. Смоленська ікона Божої Матері – чудотворна ікона, яка, за переказами, є одна з Ікон, сучасних Самій Богородиці. Вона першою з візантійських чудотворних Ікон прибула до Київської Русі. Одне з історичних джерел свідчить, що візантійський Імператор Костянтин Мономах благословив цією іконою свою дочку Ганну, видаючи її в 1046 році заміж за князя чернігівського Всеволода Ярославича. Згодом перенесена сином Всеволода Ярославича Володимиром Мономахом з Чернігова до Смоленська, вона прославилася як Смоленська.

639. Собор − головна чи велика церква у місті; головна церква у монастирі. Соборами у Східній Церкві також називаються великі збори (Вселенський) представників духівництва і мирян, де обговорюються важливі питання і ухвалюються обов’язкові для виконання рішення.

640. Соборування – єлеосвячення, таїнство соборування, або єлеєосвячен-ня, як воно називається в богослужбових книгах, встановлено Господом Ісусом Хрис-гом. У Євангелії від Марка описано, як апостоли, проповідуючи в Палестині, помазували хворих олією і зцілювали їх. А також: «Чи хворий хто з вас, хай призве пресвітерів церкви, і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім'я Господнє. І молитва віри зцілить хворого, і підніме його Господь; і якщо він вчинив гріхи, простяться йому» (Іак. 5, 14-15).
Отже, соборування – таїнство зцілення, в якому звертаються до Бога, щоб він, як лікар душ та тілес наших, вилікував хворого від душевних та тілесних хвороб.
Звичайно соборування здійснюється вдома, біля ліжка хворого, але під час Великого посту воно буває в храмах. У ході таїнства, яке здійснює декілька священиків («собор»), освячується єлей (олія), змішаний з вином, прочитуються 7 Апостолів і 7 Євангелій, 7 великих молитов. Після кожного читання священик помазує тому, хто соборується, голову, груди, руки і ноги. Єлей – образ милості Божої, вино – крові Христової.
Окрім зцілення від хвороб, єлеєосвячення дарує прощення забутих гріхів (але не прихованих свідомо) і це є неоціненним.

641. Совість – природжене, Богом дане етичне чуття, що спонукає людину до істини і добра І відвертає від зла І брехні.

642. Солея (Солія)− піднесена (підвищення) частина підлоги в храмі перед іконостасом. Центральна частина його називається амвоном, бічні − криласами.

643. Соломон — ізраїльський цар (993—953 до н. е.), син Давида; зміцнив свою державу; побудував розкішний храм Єгові в Єрусалимі; уславився мудрістю; йому приписується авторство кількох старозаповітних книг Біблії, зокрема Пісні Пісень, Книга Премудрості, Притч та ін.; у талмудичній літературі із Соломоном пов'язана безліч легенд, сюжети яких перейшли до арабів, а від них у середньовічну Європу.

644. Сотеріологія (від грец. о σοτερϊα - спасіння, відкуилсння) - розділ богослов'я, в центрі уваги якого стоїть спасіння як наслідок діяльності Бога.

645. Софіологія (від грец. σοφία - мудрість, вченість, освіченість) - наука про Божу мудрість.

646. Софія – мучениця, що постраждала разом із дочками (див. Віра, Надія, Любов і мати їхня Софія).

647. Спас (скорочене від Спаситель) – ім’я Ісуса Христа, предречене архангелом Гавриїлом при благовіщенні. У народному побуті Спасами називаються три православні свята, пов'язаних з Христом Перший – Віднайдення (ізнесенчя) Чесних Древ Животворящого Хреста Господнього (1/14 серпня), званий Медовим Спасом, другий – Преображення Господнє (19 серпня) Яблучний Спас, третій – Перенесення з Едесси до Константинополя Нерукотворного образу Господа Ісуса Христа (16/29 серпня) – Горіховий або Хлібний Спас.

648. Спас Нерукотворний – Ікона Із зображенням лику Ісуса Христа, залишеним Ним Самим на рушнику, який Він колись приклав до Своєї особи.

649. Спаситель – одне з Іменувань Господа нашого Ісуса Христа, що подарував людям надію на порятунок душ після закінчення земного життя.

650. Спиридон (? — 348) — християнський святий, народився на Кіпрі; за благочестиве життя був обраний тріміфунтським єпископом; мощі його було перенесено в Константинопіль, потім у Сербію і на острів Корфу, де їх бачив Василь Григорович-Барський.

651. Спокутування – життя Ісуса Христа. віддане як викуп за гріхи людські. І, здійснене Христом, позбавило людей обов'язкового переходу після смерті в пекло та дало надію на порятунок душі після смерті.

652. Споручниця грішних – чудотворна ікона Божої Матері Божествене Немовля сидить на лівій руці Пресвятої Богородиці і двома ручками тримається за її праву руку. Ікона знаходиться в Москві, в храмі Святителя Миколая в Хамовниках, в спеціально збудованій для неї прибудові. Святкування 20 березня і 11 червня.

653. Сребролюбіє – жадібність до грошей пожадливість: гріх, який веде до безлічі тяжких гріхів і злочинів. «Корінь всіх зол є сребролюбіє» (Перше послання апостола Павла до Тимофія 6, 10).

654. Старий Заповіт – перша частина Біблії, зібрання священних книг, що оповідають про дохристиянську історію людства й про перший договір (заповіт) Бога з людьми. Книги його складалися між XII і Х ст. до н. е. давньоєврейською та арамейською, а частково грецькою (доби еллінізму) мовами.

655. Стефан — біблійний новозаповітний персонаж, архідиякон, першому-ченик; його страта спричинилася до переходу у християнство Савла, який став апостолом Павлом. Історію його життя викладено в Діяннях апостолів (гл. 6 і 16). Вибраний в число перших семи дияконів церкви, він як освічений еллініст, сміливо й переконливо проповідував Євангеліє та переможно вів диспути про віру. Фанатики звинуватили Стефана в богохульстві і за допомогою фальшивих свідків домоглись його засудження на смерть. Стефан вперше ясно сформулював ідею вселенського християнства, яку згодом проповідував апостол Павло, котрий юнаком був серед свідків Стефанової страти.

656. Стихар (підрізник) – прямий, довгий одяг священнослужителів з широкими рукавами. Служить верхнім богослужебним одягом дияконів, іподияконів, а за благословенням архієрея – читців і паламарів. У архієрея і священика стихар з тонкої тканини і називається підризником, оскільки ризи надягають поверх нього. У диякона стихар має широкі рукави (схожий крій і в єпископів); у священиків хітон з вузькими рукавами називається підризником. Розрізи під рукавами на стихарі робляться на пам’ять про проштрикнуте списом ребро Ісуса, нашивки на плечах − на пам’ять про побої, яких зазнав Христос.

657. Страсна седмиця – завершальна седмиця Великого посту, на якій в тривалих богослужіннях згадуються останні події земного життя Господа нашого Ісуса Христа: віддання Його під суд, знущання, розп'яття і страждання (страсті) на хресті, поховання.

658. Страх Божий — одна з найбільших християнських чеснот: боязнь покарання за гріхи, що поєднується з синівською любов'ю до Бога і з прагненням до благочестя, чистоти і святості.

659. Страшний Суд — суд, який наступить після кінця світу і Судією на якому з'явиться Син Божий, Ісус Христос: Він судитиме живих і мертвих, після чого праведники підуть в царство небесне, а грішники, що не розкаялися — у вічні муки пекла.

660. Стрітення Господнє (Слов'янськ. – зустріч) – одне з дванадесятих свят, відзначається 15 лютого. Присвячений спогаду про те, як Діва Марія на сороковий день після народження Ісуса пішла з Немовлям до Єрусалимського храму і була зустрінута Симеоном Богоприїмцем, що впізнав в Ісусові Сина Божого і Спасителя

661. Схизма − розкол.

662. Схима – вища міра чернецтва, замінює древнє відлюдництво. Присвячені в схиму - схимонахи і схимонахини (або схимники) - дають обітниць виконання суворіших чернечих правил.
Коли в чернечому житті розвинулися зловживання, що викликали підпорядкування тих, що чернечать єпископському нагляду, відлюдники були переведені з пустель в міста і села і заборонений вихід з монастирів без дозволу єпископа (IV Вселенський собор прав. 4). У монастирях колишні відлюдники утворили особливий "ступінь", "чин", "образ", якому стало надаваться найменування "великого" на відміну від кіновіатів, тобто загальножитийних ченців, що отримали назву малого ангельського образу. Для ченців великого ангельського образу був обов'язковий затвор в монастирі, що замінював собою древню анахеретію.
В VI ст. Іоанн Постник у своєму чині покаяння згадує вже про ченців великосхимників и малосхимників. Вказані були певні терміни для переходу з гуртожитку у затвор (чотири роки — VI Вселенський Собор прав. 41).
На початок IX століття ділення тих, що чернечать на 3 ступеня — новопочаткових, малосхимників и великосхимників — остаточно встановилося в практиці східного чернецтва. По статуту патріарха Алексія великосхимники і малосхимники розрізнялися один від одного навіть одягом. Пам'ятники IX ст містять в собі чини постриження в мантію, або малий ангельський образ, і в схиму, або великий ангельський образ. Чинонаслідування малої схими відрізнялося простотою та стислістю, чинонаслідування великої схими — великою урочистістю. Уподібнення Св. Отцями та учителями церкви постригу до великої схими, з одного боку, таїнству хрещення, з іншого — таїнству покаяння оточило його велично-зворушливими співами, молитвами і обрядовими діями.
У Росії розділення тих, що чернечать на великосхимників і малосхимників ввів преп. Феодосій Печерський. Століття XII, XIII и XIV були часом панування в богослужбовій практиці російської церкви сербських редакцій посвячених у схиму, що йшли з Афона і багато в чому не схожих на грецького оригінала. В XV ст. чин малого ангельського образу був виправлений по грецьким євхологіям. Чинонаслідування великої схими у істотних рисах залишається згідним із списками XIV ст. В XVII ст. воно піддається значному скороченню. Так звані "укази великого образу" випустили з чину оголошення, произнесение монашеских обітів та постриу волосся, утримавши лише канон, молитвы і одягається з вигуком: "облачается (имя рек) в аналав и схиму". У пам'ятниках XVII ст. зустрічаються навіть такі редакції указів, які випускають з чину всі три основних його акти; молитвою, читанням Апостола і Євангелія і ектенией як би лише дозволяється тому, що бажає носити "великий образ" і освячується перше покладання його. Ці скорочення чинонаслідування великого ангельського образу з'явилися унаслідок сталого в XVII ст. погляду редакторів на чернече постриження, як на друге хрещення. Неповторюваність хрещення привела до думки про неповторюваність чернечого постриження: а оскільки чин великої схими в своїх основних частинах збігається з чином того, що послідувало мантії, то в повторенні його не убачалося потребі.
Для постриження жінок, що чернечать, у великий образ в російській церкві з XV ст. існував особливий чин, що не виправдовується грецькою практикою; він супроводився обмиванням ніг майбутньої великосхимниці.
Про постриг у велику і малу схиму в даний час див. Постриг, а також Чернече одіяння і Параман.

663. Східна Церква – церква православного віросповідання, складається переважно зі слов'янських народів, зберігає непохитну вірність Священному Писанню, апостольському переданню й правилам Вселенських соборів.

664. Східна Церква – церква православного віросповідання, складається переважно зі слов'янських народів, зберігає непохитну вірність Священному Писанню, апостольському переданню й правилам Вселенських соборів.

665. Табор, Фавор — гора в Галілеї, на схід від Назарету; місце чуда преображення Ісуса Христа: за євангельською легендою, під час молитви на цій горі лице Христа просвітліло, одяг став білим, а з хмари пролунав голос божий: «Сей є син мій возлюблений; його слухайте!» (Лука, гл. 9, ст. 35).

666. Таємна вечеря - остання пасхальна трапеза Ісуса Христа і Його учнів, доконана напередодні Розп'яття та Хресної смерті Спасителя. На Таємній Вечері Господь останній раз скуштував пасхального агнца та вина, умив ноги учням Своїм, дав нову заповідь взаємного кохання, встановив Таїнство Євхаристії, передбачив зраду Іуди і зречення Петра та розмовляв з Апостолами - все це збережено в Евангелії від Іоана у гл. 13, 14.

667. Таємниця сповіді — строге зобов'язання, встановлене для всіх християнських священиків у 6 столітті.

668. Таїнства − встановлені Ісусом Христом видимі знаки, що дають нам невидиму Божу ласку, через які, за вченням церкви, вірному передається Божа благодать. Православні і католики визнають сім таїнств: хрещення, причащання, священство, покаяння (сповідь), миропомазання, шлюб, маслосвяття (соборування).

669. Тайни Ініціації (від лат. initium - початок) - три початкові Тайни християнського втаємничсння: Хрещення, Миропомазання та Євхаристія.

670. Тантал — персонаж давньогрецької міфології, син Зевса, лідійський цар, батько Ніоби; багатій, котрий вихвалявся своїм багатством, боги покарали його за це вічною мукою голоду й спраги: він мав стояти у воді, занурений по шию, а найспокусливіші овочі звішувалися із гілля над його головою; коли він нахилявся напитися, рівень води спадав, а коли сягав по овочі, гілки підіймалися вгору.

671. ТАРEЛЬ (тарілочка) -92


672. Теандризм (від грец. ϋεος - Бог і ауьратод - людина) - наука про Божу і людську природу Христа.

673. Теологія − богослов’я, комплекс знань про істини, відкриті людству в Святому Письмі та переданнях Преподобних Отців Церкви, і способи правильного почитания Бога.

674. Трапезна — загальна їдальня в монастирі або при храмі.

675. Треба − релігійний обряд, здійснюваний священнослужителями на прохання вірних.

676. Треби – у просторіччі так називаються всі Таїнства, окрім Євхаристії і Хиротонії, а також молебні, панахиди, відспівування, освячення будинків та ін. Чинонаслідування треб вміщені в богослужбовій книзі, що називається Требником.

677. Требник — богослужбова книга у православ’ї, в якій зібрані тексти церковних треб і виклад порядку їхнього здійснення, — богослужінь, що здійснюються за потребою: молебні, хрещення вінчання, єлеосвячення, поховання, панахиди тощо.

678. Требник — православна богослужбова книга, яка містить молитви, що стосуються треб (священих дій, котрі чинить священослужитель на прохання вірних) і викладає порядок їх чинення.

679. Третій час — одне з богослужінь добового круга, здійснюване перед початком літургії.

680. Трикирій — переносний свічник з трьома свічками, що використовується під час архієрейської служби.

681. Тринітарний - той, що стосується теологічного трактату про Святу Трійцю.

682. Трисвяте – молитва "Святий Боже...", що є поширенням пісні Серафимів в баченні пророка Ісаїі. За переказами, що розповідається в Зонарою (XII ст.) посланнях патріарха Константинопольського Акакія (471-479 рр.) і інших сучасних йому єпископів, що наводяться, до халкідонського пресвітера Петра Фуллону (що хотів внести до цієї молитви надбавку "распныйся за ны"), вона була почута від Ангелів хлопчиком, піднятим на повітря під час молебствия, що покаялося, з нагоди землетрусу в Константинополі (438-439 рр.), за 20 днів до Пасхи, близько 3 години дня, і указом тоді ж введена в богослужебне вживання. Зроблена згаданим Фуллоном монофизитская надбавка "распныйся за ны", не дивлячись на обширну полеміку проти неї, була прийнята у свій час і в Константинополі, за що місто, за переказами, терпіло багато бід (так, наприклад, в час літії із співом такого Трісвятого на місто випав пепельный дощ). Ця надбавка прийнята у Вірменській і Коптською Церквах, при цьому пояснюється, що весь гімн можна відносити до одного Сина Божію. Грецький текст молитви "Агиос про Феос, Агиос Ісхирос, Агиос Афанатос, елеисон имас"; допускає і такий, більш близький до оригіналу переклад: "Святий Бог, святий Міцний, святий Безсмертний, помилуй нас", бо в оригіналі не кличний, а називний відмінок; тоді молитвословие складалося б з хвали і молитви, що відповідає і тій подробиці віддання, що отрок чув від Ангелів лише першу частину пісні, а народ додав: "Помилуй нас"

683. Трисвяте Велике – молитва "Святий Боже...", яка співається в завершенні утренні. Крім Літургії, це єдине місце в церковній службі, де Трисвяте велике співається, а не читається, само по собі і по особливому чину не лише тричі, але й з приспівом "Слава и нині" та з повтором 1 1/2 рази ще після цього приспіву. Відсутність зазвичай супроводжуючих його молитов, навіть "Отче наш", зосереджує на пісні всю увагу і відповідає хвалебно-пісенному колориту всієї цієї частини утренні. У західному богослужінні ця частина називається Laudes.

684. Трон (гр. thronos) – Місце в храмі, що призначене для єпископа (єпископський трон) або папи (папський трон).

685. Тропар (грец.) – короткий спів, в якому розкривається єство свята або прославляється священна особа – Господь Ісус Христос, Богородиця
Історичний тропар був вихідним елементом православної гимнографии; спочатку - короткий приспів до певних місць літургійного співу. Тропар був введений в IV столітті, витіснивши теософські гімни I-III століть, не утримані Церквою, як своєрідний музично-поетичний коментар до священного тексту, словесна ікона події Священної історії або святого, що святкується. Виникнувши на змішаному грунті грецької і близькосхідної культури, тропар вже до V століття розцвів в особливий мелопоэтический жанр. Ритмічна проза ранніх тропарів перейшла у вірші, метрика яких з розпадом античної просодії і під впливом семітичної поезії (особливо св. Єфрема Сиріна) стала спиратися на словесний наголос. Тропар завжди вбудовувався в готових музично-ритмічних і смислових "ніши" (у складі канону, кондака, акафісту). У свою чергу міг робитися моделлю (зразком), називаючись в цьому випадку ирмосом, по мелодійній формулі якого будувалися ікоси, тобто строфи, одноманітні по числу складів у взаємно відповідних віршах.
Паралельно з кондаками і канонами, теж організованими довкола базових тропарів, створювалися як самостійні (аутомелические), так і "уподобительные" Тропарі, які розрізняються по функціям (призначенню):
стихира - тропар, що вторить віршу псалму;
іпакоі - "відгук" на спів, потім стихира після малого входу;
кондак - у новому значенні "зайвого" тропаря 3-ї та 6-ї пісень канона;
кафізма (седален) - вставка між розділами основного співу;
Богородичен - 9-а пісня канону або будь-який тропар Богородиці;
катавасія - ірмос, повторюваний в кінці пісні хорами, що сходяться разом.

686. Тропи (грец. "тропос" - поворот) - вставки в канонічний текст або наспів псалмів, або хоралів. В Східній Церкві тропи (чи тропарі) були відомі ще в V столітті, в Західній Церкві вставки в Григоріанський хорал - с IX століття. Від фраз - наспівок переходили до великих побудов. Тропи, як і секвенції, сприяли проникненню в церковну музику народних мотивів. В середині XVI столітті на Трідентськом Соборі тропи були заборонені в католицькій літургії.

687. Тябло — горизонтально розташований дерев'яний брус, на який встановлюються ікони в іконостасі.

688. Унія — об'єднання православної і католицької християнських церков на умовах визнання православною церквою зверхності римського папи при збереженні своїх обрядів і богослужіння. Укладались: 1) Ліонська унія (ухвалена 1274 р. на 2-му Ліонському соборі, але не прийнята у Візантії та осуджена Константинопольським собором 1285 р.); 2) Флорентійська унія (ухвалена 1439 р. на Флорентійському соборі, але не прийнята у Візантії і на Русі та осуджена на Єрусалимському соборі 1443 р.); 3) Брестська унія 1596 р., нав'язана українцям і білорусам Ватіканом та урядом Речі Посполитої (офіційно скасована 1946 р.).

689. Фавор — гора поблизу Назарету, на якій сталося диво Преображення Господнього.

690. Феб — епітет Аполона, давньогрецького бога сонця, покровителя мистецтв.

691. Фелон (риза) − верхній богослужбовий одяг без рукавів.

692. Фелонь (риза) — верхній богослужбовий одяг священика, що одягається на всі інші. Одяг цей широкий, без рукавів, з отвором для голови зверху та великим вирізом спереду для вільних рухів руками. Фелонь своїм виглядом нагадує багряницю, в яку одягли страждаючого Спасителя. Стрічки, що нашиті на ризі, нагадують потоки крові, що текли по Його одежах. Разом з тим, риза нагадує священикам і про одяг правди, в який вони мають буть зодягнуті як служителі Христові.

693. Філіоквістичний (від лат. filius - син) - такий, що визнає походження Св. Духа від Отця і від Сина як з однієї основи.

694. Фіта - буква церковнославянского алфавіту, що вживається в крюковому нотописании для позначення тривалих мелодій або наспівів, притаманних певному гласу. В крюковому зображенні така тривала мелодія складається з декількох прапорів разом з фітою: сюди входять як звичайні прапори, так і змінні. Кожна фіта має своє власне зображення, що і полегшує для півців користування фітою. Інколи сама назва фіта визначає її характер, наприклад: зворушлива, плачевна; у інших випадках назва нагадує співцеві самі слова співу, наприклад: утішлива, трійкова і т.і.
У співах фіти мають значення украсительных мелодійних рядків, слугуючих для кращого выразу лікуючого чи покаянного стану духа того хто молиться. Хоча фіти мають свою власну побудову, однак їхня мелодія тісно пов'язується зі звичайними голосовими рядками. При цьому вони настільки самостійні, що їх можна опустити за бажанням співця без всякого впливу на характер основного наспіву.
Різноманітність мелодійного руху в фітах, їх скорочене написання, як би під титлами, їх особливий устрій - все це складає окрему главу в "азбуках знаменного співу", що називалася "Фітником".


695. Хайретизми (греч. "хайре" - радій) - вітання, що звернені до оспівуваної священної особи і складаються зі слова "радій" і описового позначення та прославляння цієї особи; входять до складу ікосів та акафісту.

696. Харизма (грец. χάρισμα - дар Благодаті) - особливі дари Св. Духа, дані для окремих вірних християнської спільноти задля спільного добра.

697. Харизма − благодать, Божий дар, особлива сила, дарована апостолам Св. Духам в Єрусалимському храмі на П’ятидесятницю для подолання гріховності та досягнення спасіння.

698. Харизматичний ^ той, що стосується особливих дарів Св. Духа. т

699. Харитон Сповідник (пом. ок. 350) — святий (пам'ять 28 вересня/11 жовтня), єпископ Іконійський. Склав чин чернечого постриження. Зазнав мук за віру Христову.

700. Хвастання — гріх похваляння, чванливості, зарозумілості, пихатості – бажання прославитися.

701. Херовими, херувими — ангельський чин, другий, після серафимів у небесній ієрархії.

702. Херувими — одні з найнаближеніших до Бога небесних сил (другі після серафимів).

703. Херувимська пісня — один з головних співів літургії. Передує Великому входу.

704. Химера — в грецькій міфології чудовисько, породжене Єхидною і Тіфоном, яке спустошувало країну; мало три голови — лев'ячу, козячу і зміїну. Химеру вбив Беллерофонт, піднявшись у повітря на крилатому коні Пегасі.

705. Хірам — біблійний старозаповітний персонаж, тірський цар, сучасник Давида і Соломона; сприяв Соломонові у спорудженні храму, постачаючи йому будівельний матеріал, робітників і золото.

706. Хіротонія − християнський обряд зведення в сан священнослужителя (диякона, священика, єпископа).

707. Хомовий Спів (хомонія, роздільна вимова) - особлива система вимовлення тексту в російському церковному співі. Виникла в XIV-XV століттях. По традиційному поясненню, походження X. П. пов'язано зі зміною фонетики російської мови і з розбіжністю, що посилилася, між книжковою і живою розмовною мовою (у новітній історичній літературі це пояснення поставлене під сумнів і висунуто питання про південнослов'янський вплив). Існуюча раніше повна відповідність між записом тексту церковних співів і мовною вимовою його з часом була порушена. Півголосні звуки старослов'янської літературної мови "ъ" і "ь", які були в старовинних церковних наспівах що відповідали тону мелодії, в побутовій вимові зникли. У церковному співі (щоб уникнути спотворення традиційної мелодії пропуском тонів, що відповідали зниклим півголосним) вони були замінені повноголосними "о" і "є". Наприклад, старослов'янське слово "дьньсь" (днесь) було змінене на "дєнєсє", "Съпасъ'" - на "Сопасо" і тому подібне Закінчення дієслів в минулому часі 1-му обличчі множини стали виголошуватися "хомо", наприклад, "согрішихомо, беззаконовахомо..." (звідси назва "хомове"). Цец стиль співу піддавався засудженню з XVII століття. Новгородський митрополит Никон (згодом Патріарх всього Русі) ввів в Новгороді спів "виправлення на мову". Слід за тим X. П. було скасовано в домовій церкві царя Олексія Михайловича. Московський Собор 1666-1667 років постановив "гласовий спів співати на мову" і відповідно цьому виправити тексти і наспіви всіх співецьких книг. Ця реформа не була прийнята прибічниками старого обряду.

708. Хор — збори півчих для милозвучного співу. Може бути чоловічим, жіночим, дитячим, змішаним.

709. Хорал (лат. cantus choralis - хоровое песнопение) - рід літургійних співів в Католицькій Церкві на латинському або на національних мовах.

710. Хори — балкон усередині храму, що служить для розміщення церковного хору.

711. Хоривська гора, гора Хорив— інша назва гори Сінай.

712. Хоругва — священний церковний прапор, що вживається при особливо урочистих церковних святах, коли буває хресний хід, тобто урочистий хід, очолюваний священнослужителями, при якому буває спів молитов. Учасники цього ходу несуть хрести, ікони і корогви. У звичайні дні хоругви зберігаються в храмі, на кліросах, по обидві сторони від царських брам. Початок вживання хоругва і їх форма сходить, мабуть, до часів святого князя Костянтина Великого, який повелів прикрасити зображенням Хреста свій імператорський прапор, що носив назву labarum. На походження теперішньої форми хоругва вказує на те, що утворилося ізоплеричного слововживання Костянтина Великого, по якому у церковних письменників labarum почало позначати собою і crux (крест), і vexillum ecclesiasticum (церковний прапор). Пізніше за хоругву стали виготовляти з металу і прикрашати образами Рятівника, Пречистої Діви, угодників Божих і священих подій. Хоругви вживаються в буквальному значенні, як священні прапори перемоги Церкви Христовою над князем світу сього.

713. Храм — дім Божий, будівля, що призначена для богослужіння і має престол: церква, собор.

714. Храмові свята − місцеві православні свята, які відзначаються у дні освячення храму і в дні тих святих чи церковних подій, на честь яких побудований храм або додатковий вівтар.

715. Хресні ходи − урочиста процесія духівництва і вірних з корогвами, іконами та іншими святинями православної церкви. Хресні ходи бувають звичайні, що проводяться у дні релігійних свят, і надзвичайні, які проводяться в особливо важливих випадках.

716. Хрещення − християнське таїнство, яке чиниться священнослужителями при прийнятті людини до лона церкви.

717. Християнство - Найпоширеніша на земній кулі релігія, за¬снована на вірі в Божественну Суть Ісуса Христа. Перші співтовариства християн ви¬никають в кінці 1 століття в містах Середзем¬номор'я. До початку 4 століття християнство жорстоко переслідується іудеями і язични¬ками. На початку 4 століття завдяки святому імператорові Костянтину Великому і його матері цариці Олені отримало можливість відкритого сповідання. На початку 11 сто¬ліття оформилося розділення єдиної Все¬ленської церкви на православну Східну з центром в Константинополі та католицьку Західну з центром у Римі. У Київській Русі, правонаступницею якої є Україна, розпов¬сюджується з 988 року, коли при святому Київському князеві Володимирі почалося хрещення киян. Розповсюдженню християн¬ства у Київській Русі сприяв переклад святи¬ми Кирилом і Мефодієм на слов'янську мову в 9 столітті Євангелія, Апостола, Псалтиря й інших богослужбових книг. І до цього дня православні християни складають в Україні переважну більшість серед всіх віруючих.

718. Христологія − частина християнського догматичного богослов’я, яка вивчає природу Ісуса Христа (як божественну, так і людську), вчення, що походить від святих апостолів і вважається одним з найдавніших у християнстві.

719. Христосування — триразове пасхальне цілування з вітальними вигуками: "Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!"

720. Хула — ганьба, обзивання

721. Царські врата чи двері − ворота в іконостасі між вівтарем та амвоном.

722. Целібат − обов’язкова безшлюбність католицьких священиків.

723. Цербер — за давньогрецькою міфологією, триголовий пес, охоронець входу до підземного царства мертвих.

724. Церква (з грецької Дім Божий) − 1) святе місце, призначене для християнських богослужінь і молитов, сакральна споруда (у цьому разі слово пишеться з маленької літери); 2) містичне Тіло Христове − спільнота всіх вірних (у цьому разі слово пишеться з великої літери); 3) співтовариство єдиновірців, віруючих в Христа, який і є главою церкви. Церква включає як живих, так і покійних християн.

725. Церковні (літургійні) параменти (лат. para-mentum, у множині – paramenta, від parare – приготовляти) – Речі, виготовлені з тканини, якими користуються під час літургії, а саме: літургійний одяг для священика та прислужників, а також столова білизна для чаші та вівтаря. У ширшому значенні – також усі завіси, подушки та інші предмети з тканини, які є в храмі.

726. Цифрове нотописання - система позначення нот цифрами, раніше досиьб часто застосовувалася в церковному співі. Тони діатонічної гами позначалися наступними цифрами:

1 2 3 4 5 6 7

до  ре  мі  фа  соль  ля  сі

Звуки нижньої октави мають точки знизу, а верхньої - зверху. Знаком дієза слугувала коса риска, яка перекреслвала цифру з праврї сторони наліво; знаком бемоля та ж риска - зліва направо. Для позначення тривалості в 1/8 вживається горизонтальна риса над цифрою, 1/16 - дві риси. 1/2 - позначається крапкою зліва, ціла - двома крапками. Ця система вимагає приватної транспозиції, оскільки велика кількість перекреслених цифр заважає співу. Придатна лише для початкового навчання співу осіб, що не володіють нотною грамотою.

727. Чаша – Літургійна посудина, зроблена з дорогоцінних металів (та частина чаші, куди вливають вино, має бути щонайменше із срібла, з позолотою всередині) і часто багато оздоблена. Її використовують під час Святої Меси. Священик промовляє над чашею слова освячення, силою яких вино в ній перетворюється на кров Христа.

728. Числа — четверта книга біблійного П'ятикнижжя, яка описує блукання євреїв у пустелі, коментуючи їх правовими приписами.

729. Шева — біблійний старозаповітний персонаж, син Іоктана, онук Евера, родоначальник племені савеїв, яке жило на півдні Аравії.

730. Юбіляція (лат. jubilatio - тріумфування) - в західному церковному співі орнаментальні імпровізації релігійно-захопленого, тріумфуючого характеру, що розспівувалися при виконанні Григоріанського хоралу на останньому складі слова "Аллілуїа". Були засвоєні Західною Церквою із співецької практики іудейського культу. Для полегшення запам'ятовування юбіляції (що виконувалися без слів) чернець Ноткер (830-912 рр.) приєднав текст, який підставллявся під кожну ноту складу. Звідси виникла секвенція. У юбіляції знайшли віддзеркалення народні елементи, що проникали в Григоріанський хорал.

731. Яфет — біблійний старозаповітний персонаж, один ів синів Ноя; його нащадками, за Біблією, е європейські народи, в тому числі слов'яни.