Релігійне право як предмет релігієзнавчого дослідження

Великий матеріал, яким володіє сучасна наука щодо релігійно-правових систем давнини дає можливість змоделювати основні передумови виникнення та складання релігійно-правової традиції як такої, реконструювати її основні структурні складові. Справедливо говорить Г.В. Мальцев, що соціонормативна сфера первісного суспільства спочатку являла собою синтез релігійних, моральних і правових начал, інакше кажучи, нормативний синкретизм, стан, в якому всі ці начала як би зливалися, були байдужими і не важливими для людини. Цей гіпотетичний стан підтверджується етнографічними матеріалами, зібраними в результаті вивчення життя і побуту племен, рівень розвитку яких більш або менш відповідав пізньому палеоліту або ранньому неоліту. Пізніше, під впливом ряду матеріальних і духовних факторів, кожен з яких заслуговує особливого аналізу, синкретична соціонормативна сфера починає розвалюватися і на її місці виникають і набирають чинності нормативно - регулятивні системи - релігія, мораль, право - в тому порядку і послідовності, які задаються характером культури і соціальними умовами часу [Г.В. Мальцев. Нравственные основания права С. 451-452.]. Вже в XIX столітті соціологами та істориками була сформульована гіпотеза про те, що релігія була найпершою з усіх соціальних явищ. Саме з неї шляхом послідовних трансформацій виникли всі інші прояви колективної діяльності: право, мораль, мистецтво, наука, політичні форми і т.д. [ДюркгеПм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. М., 1995. С. 206.]

Проте історичний зв’язок між релігійними, моральними і правовими регуляторами виявився більш складним і менш закономірним, ніж це припускали Е.Дюркгейм та його школа. Гіпотеза релігійного походження соціальних норм спирається на солідний фактичний матеріал, але вона з певним коригуванням може бути віднесена лише до тих стародавніх суспільств, де релігія рано заявила про себе як ведуча і домінуюча сила, де правовий і моральний регулятори були поставлені на службу релігійних цінностей. З такими культурами і слід пов’язувати виникнення релігійної правової традиції [Проблемы общей теории права и государства^- Учебник / Под общ. ред В.С Нерсесянца. М., 2001 С. 54-69.]. З цієї точки зору цікава концепція французького вченого Ж. Дюмезіля, побудована на основі вивчення релігії давніх індоєвропейських культур. Вона зводиться до того, що поділ функцій між божествами має мету, яка лежить в трьох сферах життя стародавнього суспільства - економічній, військовій і жрецькій. В межах останньої знаходиться магічно-юридична влада, яка здійснюється жерцями в судах, при розгляді спорів і конфліктів [Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев. М., 1988. С. 25.].

Дійсно, культова практика жерців показує відносно чітко, позначену юридичну функцію релігії, яка охоплює широкий спектр проявів - від підтримки універсального Закону, божественного санкціонування договорів, до судового переслідування і накладення сакральних санкцій. Крім цього, у давніх формах релігійної свідомості чітко виділений комплекс нормативних понять (ідей, інститутів), таких, наприклад, як закон, обов’язок, зобов’язання, кара, провина, покарання, суд, каяття і т.п., які отримали в релігії особливий сакральний вираз і стали конструктивними вихідними елементами у  формуванні відповідних або близьких за змістом юридичних категорій.

Як зазначається в юридичній літературі, для релігійного мислення жертвоприношення було (і залишається) засобом встановлення і підтримки особливих зв’язків з Божеством, що нагадують за формою, а можливо, в якійсь мірі і є фундаментальними правовими відносинами між людиною і Богом з правами та обов’язками у кожної із сторін. Саме ця лінія в історії релігії прямо або побічно сприяла формуванню багатьох релігійних правових систем, в тому числі і тих, які дожили до нашого часу [Мальцев Г.В. Нравственные основания права. С. 457-458.].

Релігійно-правові системи характерні для переважної більшості культур Стародавнього Єгипту, Давнього Сходу, Древньої Іудеї, для доколумбових цивілізацій Америки і ін. До III століття н.е. римська юриспруденція залишалась переважно понтифікальною, тобто жрецькою, а це означало, що божественний порядок і закон (fas) мали вищий, незаперечний авторитет і з них, як вважалося, мав витікати закон (jus), прийнятий серед людей.